Олександр Боргардт - Дві культури

Навести якийсь то канонічний порядок в цій слов’янській християнській стихії (на той час балти, готи та гуни в основному злились у слов’ янство) призначена була самовіддана діяльність солунських братів, Кирила (власне Костянтина, 827–869) та Методія (815–885). Їх заслуги щодо винаходу слов’янської абетки, названої на честь молодшого з них кирилицею, хоч як пишно відмічені нещодавна ЮНЕСКО, — вельми скромні. Вони додали до давно всім відомої готської абетки — всього дві, але як же корисні літери. То були єврейські Ц(цадех) та Ш(шін). Крім них вони, щоправда, придумали ще ряд потворних дифтонгів власного виробу, як — “йе”, “йо”, “йу”, котрі видавалися їм дуже потрібними. Але, — час вирішив усе. На наш вік від них всього й полишилося, що російське “ять”…

Зате вони, щоб якось притримати та прив’язати до канонів православної грецької церкви строкату масу варварського християнства, — придумали своєрідну слов’янську латину, так звану (і цілком слушно!) церковно-слов’янську мову, на якій хоч і не розмовляв ні один нарід, але якої кожен міг приблизно розуміти. Вони, віддамо їм належне, зробили це так професійно, що деякі вчені простаки й досі вважають ії предком всіх слов’янських мов; а деякі вчені шахраї — відстоюють це з піною на роті.

Але те, чого вони так і не змогли досягнути в Скитії — зробив Володимир. Тому більш–менш ясно, що так зване “крєщєніє Русі” Володимиром, було, насправді перехрещенням до канонічного візантійського християнства. Недарма ж від нього збереглася розлегла формула — “Верую во…”, де переказуються мало не всі постанови церковних соборів, що відбулися на той час. Починаючи з того, на якому був засуджений головний порушник спокою — Арій.

Але, повернемося до Готських воєн. Отже, скитська Україна на той час, згідно з єпископом Тертулліаном, — є християнська країна. Тому, коли в Римі 249–250 рр. починаються чергові масові переслідування християн, за них (схоже на те) вступається перша християнська країна світу (це тільки гипотеза, не більше) та спалахують готські війни (250–278). Їх ведуть вільни християни, балти та готи, разом із тенгеріанцями гунами; проти всесвітнього загарбника.

Війна має свої, не позбавлені цікавості особливості. Рим, як і його самозвані спадкоємці, Візантія та Росія, що завжди були агресивними імперіями піших загарбників, — мав слабе поняття щодо кінної культури та лише деяке щодо прибережного мореплавства. Не випадково ж потім у російській кавалерії служили переважно литвини та українці; а в російській флоті — переважно українці.

Так само було й тоді, та з початку війни з Буга та Дніпра, від берегів Криму, — летять на південь з добрим вітром добрі готські дракари, а в кожному по 40 воїнів з усім необхідним. Римський історик Амміан Марцеллін нараховує їх 2000. Цілі варварські армії висаджуються на Пелопонесі та в Малій Азії, і це не жарти.

Не забудемо, що наша Україна вважалася королевою морів ще за часів пеласгів.

Нагадаємо ще, на таких саме дракарах англи, готи та сакси завоюють покинуту римлянами Британію, переправившися до неї, як напише готський літописець, капітально: Med hengest ok horsa — “з жеребцями та кобилами”.

Не будемо описувати весь перебіг цих, майже тридцятирічних воєн (!), відмітимо тільки, що їх наслідком стало спустошення континентальної Греції та островів; також і північної половини Малої Азії. Головне ж — то мир 273 з Римом, згідно якого до 1 січня 274 року з траянової Дакії мав піти останній римський солдат, забратися останній римський колоніст. Так ця війна Риму з Україною стала поворотом історії: після неї Рим буде, тільки й неодмінно, — губити.

Цей мир із варварами після їх перемоги над пихатим Римом, — став каменем спотикання для імперіалістичної російської та совєцької історії, котрій — у дусі імперської солідарності (ну, й отої самої, їх ідіотичної теорії “воєнной дємократії”), треба було за будь–яку ціну довести, що вільні варвари, це дикуни, що грабують цивілізованих рабовласників. Своїх, якимось чином, — предків (“трєтій Рим”!).

А пригадати про якийсь офіційний мир з варварами, хоч і недовгий, означало б, як би там не було, — визнати їх повноправною воюючою стороною. А це — багацько честі. Для “дикунів”, мається на увазі, — “союзов плємєн”. Не в дусі історичного наслідування та солідарності всіх імперіалізмів світу.

Дуже цікаво подивитись, як викручується з аж так дражливого стану імперська наука, для котрої будь–яка історія — то є тільки їх брудна політика, обернена в минуле. Послухаємо: