Олександр Боргардт - Дві культури

Необхідно зробити невеличке зауваження з приводу стилю. За совєцького періоду російської історії — найбільш злочинного з попередніх — вироблено особливого стилю, деяке завершення прийнятої раніше в Росії “езопівської мови”, що цілком складається з евфемізмів — пристойних формулювань, які мають прикривати найбрудніші в світі діла.

Пояснимо характер та сутність цієї, створеної сторіччями кримінальної імперської історії мови злочинців, — на найбільш простому та доступному прикладі. В епоху останнього (чи — передостанього?) імперського махтгабера Горбачева — остаточно утвердився слизький термін — “нєобоснованниє рєпрєссіі”. Що це таке? — ну, це всі знають, — “єжовскіє арєсти”, “кашкєтінскіє расстрели” і таке інше, однак… Бачиться (чи — може бачитись) за цим і таке: кожному совслужу на 1 травня, натомість чергової подяки — взяли й піднесли “строгача с занєсєнієм”. Репресія? — безумовно, репресія. Необгрунтована? — неспірно! Ось, як треба замітати сліди історичних злочинів, укриваючи за черговим евфемізмом те, справжнє ім’ я чому — масовий терор.

Або, — більш сучасний приклад. В республіці Ічкерія 11 грудня 1994 року Москва розпочала, силами російської армії, артилерії, авіації, — масове знищення чеченського народу. Повторний, після Сталіна, — геноцид. А як це зветься у них? — “навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє”. Ось як треба по російськи — “і капітал пріобрєтать і нєвінность соблюдать”, — викручуватись та ловчити.

Не будемо наполягати навіть на тому, що таке кимось придумується навмисно; радше, це є вже генетичний інстинкт нащадного злочинця, що не полюбляє полишати сліди (а — приходиться, що поробиш!).

Тут — ніде жодних евфемізмів не буде; все — як є, буде називатися своїми власними іменами. Згоден, спочатку це може справити стрясаюче, шокуюче враження, але — нічого, звикайте… Не слід, в жодному разі, плутати це з якоюсь там емоціональністю. Справи — давно й добре відомі, — які ж тут можуть бути емоції?

Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.

Не ми кидали цей виклик, але ми його приймаємо. Тому й вибачайте, дорогі наші булі співвітчизники, якщо деінде від вашої імперської культури полишиться мокре місце. Тому що тим, хто здавна оселився в шкляному домі — нема чого кидатись каменями в сусідів.

Полеміка — є полеміка. Досі вам з нею клопоту не було — відправив до ГУЛАГу або до психушки, і по всьому. А тепер… а тепер — відповідайте на неї; якщо пороху вистачить, ясна річ.

Підкреслимо ще, хоч здалека схожі приклади переслідування та геноциду багатомільйонного народу та його культури, — в історії планети більше не відомі. Монополію на цей безпрецедентний та світових масштабів злочин — цілком зберігає за собою Росія.

А тепер — нагадаємо ще раз, щоб не було претензій, що жодного “сглажіванія углов” — далі не буде. Все, як є, дослівно — все, — буде називатися тільки своїми іменами.

Підкреслимо, насамперед, що автор цього висловлювання знайомий лише з західними підручниками історії. Істої Голконди історичної брехні — писанини російських та совєцьких істориків, він — зрозуміло, ніколи на власні очі не бачив.

Ось тому й є необхідною для нас, — експозиція історичної ситуації. Вона займе деяке місце, але без неї — не можна. Справа в тому, що треба спочатку чітко знати: хто є хто? Якби ми мали нормальну історію, тоді це було би зайве. При наявності тільки наскрізь брехливої імперської історії, така передмова просто неуникнена. Бо тільки з неї, єдино, читач і зможе отримати правдиву відповідь на це саме запитання: хто є хто?