Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Чисельність конституційних демократів на кінець літа 1917 р. коливалася між 50—80 тисячами осіб в цілому по Імперії/Республіці [124]. Існуючі дані про організаційну структуру та чисельність партії є взагалі суперечливими. Так, центральний друкований орган партії газета «Речь» інформувала, що в травні в країні існувало 9 обласних партійних комітетів, 62 губернських, 229 організацій в різних населених пунктах, у т. ч. 41 – у містах Південно-Західного краю. В червні діяло 7 обласних, 62 губернських, 229 міських комітетів, у т. ч. в українських губерніях – 9 губернських, 61 міський та інші комітети, у т. ч. 34 з них – у промисловій зоні Південно-Західного краю [125]. За підрахунками радянського дослідника Х. Астрахана, на кінець серпня в країні діяло 323, а в жовтні – не менш як 370 організацій «партії народної свободи», у т. ч. в обох столицях, 73 губернських та обласних містах, 340 повітових центрах, 55 інших населених пунктах [126]. Двері в партію не були широко відкриті для всіх бажаючих.

Про це свідчило, зокрема, те, що сума доходів, з якої треба було платити членські внески, встановлювалася, як це було, наприклад, у Катеринославській організації, в 2000 крб. [127]

Намагаючись розповсюдити свій вплив і на сільське населення, конституційно-демократична партія утворила своєрідну політичну «конфедерацію» із Союзом земельних власників. Справа зрушила з місця: в деяких селах вдалося створити осередки, чисельність яких досягала 1000 і більше осіб. До партії записувалися навіть ті селяни, яким належала 1 десятина: боялися, що соціалісти хочуть і це відняти. [128]

Але, попри формальні успіхи, становище всередині партії було далеко не безхмарним. Із серпня фактично припинила діяльність Одеська парторганізація [129]– і це в одному з провідних в економічному відношенні міст країни! «Розчарування та скептицизм охопили за останній час членів партії народної свободи» [130]– це про ситуацію в парторганізації Харкова. Тут навіть довелося припинити випуск одного з друкованих партійних органів – у зв’язку з різким скороченням кількості симпатиків. [131]

Наступний, правіший від попереднього, сегмент на умовній лінійці ставлення політичних партій до проблеми «державність українського народу/народу України» займали, власне, українські політичні організації.Розмірковуючи про їх якісний та кількісний склад, треба завжди пам’ятати про суттєву їх особливість (на неї вперше звернула увагу М. Кармазіна): «відмова на Правобережжі, в Галичині від «польськості» на користь українства була вибором між двома цивілізаційними рівнями» [132]. Друга суттєва особливість – відсутність усталеної, несуперечливої, політично розробленої та документально оформленої концепції формування Української держави. Ґрунтовне дослідження М. Кармазіної свідчить, наприклад, що інтелектуальна предтеча українського руху – Кирило-Мефодіївське товариство – концепцію самостійної України відкидало. Наступний крок наприкінці XIX століття зробив видатний український економіст М. Туган-Барановський. Йому належить створення «найґрунтовнішого «портрета» централізованої соціалістичної держави». Соціалістичні марення спустив на грішну землю великий український мислитель Б. Кістяківський, який «першим в українській політичній думці виробив концепт «правової або «конституційної» держави». Принципова новація Богдана Кістяківського полягала в тому, що він запропонував розглядати державу не як ідеологічну абстракцію, наповнену благими (і тому нездійсненними) побажаннями райського миру та злагоди, а «через призму інтересів особистості, її прав». Головною ознакою правової, конституційної держави він вважав обмеженість власне державної влади, її «підзаконність», яка повинна була діяти «в певних межах, котрі вона не може переступити». Згідно з поглядами Б. Кістяківського, така держава могла існувати у двох формах – «автономії та політично незалежної, самостійної держави».

Але, попри незрівнянність ідей Б. Кістяківського, панівною в «українських політичних колах» залишалася ідея «національно-територіальної федерації, яка повинна була бути здійснена в етнографічних межах». Розглядалися декілька варіантів, які мали характер цілком ефемерний, як ото: «як члена слов’янської спілки християнських республік»; як «південно-західної слов’янської» федерації. Але «більшість підросійських українців не мислили політичного існування України «вне Русского государства» і вважали за потрібне узгоджувати автономію України з “цілістю російської держави”». Останнє твердження потребує суттєвого уточнення: «українські політичні кола», які діяли в межах імперії Габсбургів, були послідовними лоялістами, залишалися такими аж до кінця 1918 р. і ні про яку федерацію ні з ким не мріяли – просто за відсутністю будь-якої потреби в таких мріях. Як слушно зазначає М. Кармазіна, вони обґрунтовували хіба ідеї поділу Галичини на «руську» та польську», а Буковини – на «руську» та «волоську» та створення із цих руських частин окремої політичної території з наданням їй «якнайширшої автономії» . [133]