Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Правіше від російських соціалістів-революціонерів та соціал-демократів на запропонованій «лінійці» розташовувалися ліберальні партії. Сучасний стан розуміння проблеми дозволяє говорити про наявність у південно-західних губерніях Росії двох «ліберальних потоків» – російського та українського, причому «перші українські гуртки і групи відсепарувалися від загальноросійського революційно-демократичного руху» ще у 80-х рр. XIX ст. «Загалом ліберальний рух в Україні мав два напрями: перший – загально імперський, другий – суто національний». Підґрунтям розвитку першого стали земські установи, другого – «Громади». На відміну від центральної Росії, ліберали, які діяли на території губерній Південно-Західного краю, «представляли інтереси і захищали саме дрібну міську буржуазію і селянство». У кількісному та якісному вимірах сили розподілялися так: кадетів – більше 8600 осіб, октябристів – більше 7800, українських лібералів – близько 2000, кількість монархістів становила майже половину членів монархічних організацій всієї країни; найчисленнішими були монархісти, найвпливовішими – ліберали. Сучасні фахівці справедливо відзначають, що тогочасні ліберали були не правим, а лівим політичним рухом, усередині якого вони розташовувалися так:

– «праві»: октябристи та близькі до них;

– «центр» – кадети, прогресисти та ін.;

– «ліві» – суто українські партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ).

У плані конкретних програмних вимог «Союз русского народа», який обстоював заборону діяльності євреїв у більшості сфер публічного життя, заперечував існування українського народу, його мови та культури, агітував за «єдину та неподільну Росію», «акумулював позиції всіх монархічних партій на теренах України: «самовладдя русскіх царів, Православною Церквою освячене, Самодержавного Государя й вищу Правду, Закон і Силу». Дуже близько до цих вимог стояли « октябристи » . Хіба що, на відміну від «Союзу», вони підтримували ідею спадкової конституційної монархії.

Головними програмними вимогами партії конституційних демократів після березня 1917 р. були: перетворення Імперії на парламентську республіку, збереження її територіальної цілісності, переможне завершення війни у складі Антанти. У соціально-економічній сфері партія обстоювала право на вільну організацію профспілок, проведення зборів та страйків, державне страхування робітників, поступове («по можливості») запровадження восьмигодинного робочого дня, законодавчу охорону всіх видів найманої праці. Х з’їзд партії (12—18 жовтня, Москва) додав до цього вимоги «демобілізації промисловості» та недопущення зниження непрямих податків [121]. Конституційні демократи також допускали вільне використання мов у побуті та у початкових школах, твердо виступаючи при цьому за «єдину та неподільну Росію», – єдиним винятком тут була хіба що їх Полтавська організація, яка обстоювала ідею автономії України у складі федеративної Росії. Але партія в цілому все ж таки активно виступала за конституційну монархію, що «виконує законодавчу владу разом із зібранням народних представників», українські кадети «бачили у конституційній і парламентській монархії лише перший крок до створення трудової держави соціальної правди». Лише влітку 1917 р. IX з’їзд кадетів визнав принцип автономії України, після чого представники партії увійшли до УЦР. У цілому при знайомстві з теоретичними здобутками та практичною діяльністю ліберальних партій, які діяли на території сучасної центральної, східної та південної України, «впадає у вічі, що вони не мали єдності в діях, у діях не було повної злагодженості. Відмічено постійну опозиційність лібералів: до царського уряду, до Центральної Ради в останні місяці її діяльності, до Гетьманату, до Директорії, до Радянської влади. Ці партії взагалі не мали видатних теоретиків, їх погляди коливалися від соціал-демократичних до октябристських» . [122]

У національному питанні партія «народної свободи», яка завжди стояла на ґрунті законності та неухильного дотримання правопорядку, вважала політично доцільним «не ухилятися« від участі в «українському русі» та «організації влади» . Таку позицію чітко зафіксував з’їзд кадетських організацій Волинської, Київської, Подільської та Чернігівської губерній 10—11 вересня 1917 р. Партія делегувала своїх представників до складу Української Центральної Ради, а лідер київських кадетів, відомий адвокат С. Крупнов увійшов до складу Малої Ради. Одночасно «українські» кадети висловили і застереження: подальше ставлення партії до Центральної Ради залежатиме від конкретного розвитку політичної ситуації в країні та від позиції, яку займе сама Рада. [123]