Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

2) «переважна більшість» анархістів «вимагала негайної ліквідації державного устрою» ;

3) анархісти вимагали «визнання пріоритету місцевих самоврядних структур перед будь-якими центральними координуючими органами», та «заперечували владну ієрархію» ;

4) в цьому сенсі « вони були антиавторитарною лівою альтернативою большевизмові» . [98]

Іншими словами, анархісти виразно та недвозначно відкидали засадничо саме поняття «права» в тому сенсі, в якому ця категорія на початку ХХ ст. існувала в понятійному просторі як європейському, так і суто російському.

Приблизно в центрі запропонованої нами вище умовної горизонтальної «лінійки» політичних партій за їх ставленням до питання державної розбудови післяромановської Росії стоять, на наш погляд, партія соціалістів-революціонерів (ПСР), а правіше від неї – партія соціал-демократична об’єднана – РСДРП (об).

Ще за часів покійного СРСР дослідники встановили: станом на 1 серпня 1917 р. формально існувало 436 есерівських парторганізацій в 63 губерніях та областях Росії, у т. ч. 312 комітетів та 124 групи; загальну чисельність партії обраховували від 400 тис. до 1 млн [99]. При цьому лише в 4 з 9 південно-західних губерній та тих частинах Області Війська Донського, які складали частину Донецького басейну, станом на літо 1917 р. було 37 654 спискових членів есерівської партії, 20,5 тис. з яких припадало на частку Катеринославської губернії [100]. Після придушення виступу генерала Корнілова відцентрові тенденції в партії почали набирати обертів: організаційно виокремилося ліве крило, яке утворило окрему структуру. В останні дні серпня розкололася Київська міська організація [101], на початку вересня на платформу «лівих» перейшла майже в повному складі Харківська губернська організація. [102]

З правого крила ПСР виокремилася Трудова народно-соціалістична партія (ТНСП). Найбільш активними енеси були в Харківській та Катеринославській губерніях, а також у Миколаєві. Кількісний склад партії в другій половині 1917 р. можна оцінити в декілька сотень осіб [103]. У цей період партія переживала важкі часи. Досить сказати, що на партійному з’їзді 26—29 вересня не вдалося навіть обрати Центральний комітет – на форум прибули представники лише 40 із 150 офіційно зареєстрованих осередків. Вибори довелося відкласти до наступного з’їзду. [104]

Офіційна партійна лінія ТНСП декларувала необхідність спрямувати всі зусилля на перемогу над «зовнішнім ворогом», ведення енергійної боротьби із «посяганнями та анархічним розтринькуванням влади класовими та іншими організаціями», встановлення «загальнонародної» влади, збереження державної єдності Імперії/Республіки, підпорядкування «класових» інтересів «загальнонародним», «самообмеження та жертв усіх прошарків населення країни» [105]. Очевидно, що така платформа не давала можливості партії народних соціалістів перетворитися на скільки-небудь значущу політичну силу в країні або стати вагомим чинником якоїсь широкої політичної коаліції. Практично вона могла блокуватись хіба що із правими соціал-демократами (так званими «оборонцями») та групою «Єдність» із Г. Плехановим на чолі.

Російська соціал-демократична партія (об’єднана), партія «ортодоксального марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії», вступила в 1917 р. розколотою. Розкол пройшов по лінії «оборона вітчизни та «національна» згода з буржуазією чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн». Першу представляли Г. Плеханов, О. Потрєсов, другу – Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі. Попри цей принциповий поділ, партія засадничо обстоювала принцип диктатури пролетаріату – перейти на платформу демократичного соціалізму вона спромоглася лише восени 1922 р.

Незважаючи на домінування в керівництві партії представників «національних меншин», – підкреслює сучасна дослідниця, – провід РСДРП захищав перш за все національні інтереси Росії (тобто дотримувався правової позиції в питанні про майбутній державний устрій держави. – Д.Я.). «В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки – часто до неї ставилися вороже саме через національне питання». Якщо в даному випадку спробувати уникнути евфемізмів, а сказати прямо, то наростанню антисемітських настроїв серед українців сприяв той факт, що лідери партії були євреями за походженням.