Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Водночас «міцних контактів з українськими спорідненими партіями – УСДРП та УПСР – у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій», а співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося лише в липні 1917 р., «було ускладнено взаємними підозрами». Чи не основна причина того – у царині державотворення російські есдеки федерацію України «розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії» . [106]

Що стосується чисельності парторганізацій соціал-демократів (об’єднаних), то ситуація виглядає заплутаною та суперечливою. З «легкої» руки одного з діячів більшовицької партії – Ю. Ларіна – до наукового обігу потрапила цифра 189 тис. членів РСДРП (об) в цілому по країні, у т. ч. 40 тис. в Новоросії та Донецькому басейні [107]. Пізніші радянські дослідники трохи скорегували ці дані – 193 тис. членів у 146 місцевих організаціях (станом на другу половину вересня 1917 р.), у т. ч. – 18 тис. в 32 організаціях БУНДу (Загального єврейського союзу Польщі, Литви та України) [108]. В інших дослідженнях можна натрапити на цифру 140 тис. партійців лише в меншовистських організаціях країни станом на осінь 1917 р. [109]На території південно-західних губерній, натомість, дослідники нараховували близько 50 тис. меншовиків [110]. Були серед радянських істориків і такі, які вважали, що напередодні жовтневого перевороту БУНД в організаційному плані являв собою вузьку секту [111], а РСДРП (об) як масова партія припинила своє існування [112]. Такий висновок суперечить даним, які містяться в роботах інших дослідників: простий підсумок наведених ними поодиноких відомостей показує – у серпні 1917 р. лише в 34 парторганізаціях Катеринославської, Київської, Харківської, Херсонської губерній та Області Війська Донського нараховувалося 33,5—34 тис. членів РСДРП (об); у жовтні 1917 р. тут діяло принаймні 36 парторганізацій із 17—20 тис. зареєстрованих членів [113]. Але і до цих даних треба підходити обережно. Наприклад, аналіз матеріалів вересневої (1917 р.) конференції Катеринославської губернської організації соціал-демократів (об’єднаних) дозволяє зробити висновок про існування тут 13 парторганізацій, загальна чисельність яких коливалася від 3,2 до 6,5 тис. осіб, що, у свою чергу, свідчить про скорочення партійних лав не менш ніж у 2,5—5 разів менш ніж за 1 місяць [114]. У Харківській міській організації у вересні 1917 р. нараховувалося близько 2400 членів (у т. ч. 600 членів БУНДу), або на 700 менше, ніж попереднього місяця [115]. Натомість на кінець вересня, за нашими підрахунками, чисельність губернської парторганізації скоротилася до 3600 осіб [116]. Херсонська губернська парторганізація на початок вересня нараховувала: близько 3 тис. в Одесі, 1,5 тис. в Єлисаветграді. [117]

Загалом номінальна чисельність організацій РСДРП (об), які діяли на території лише чотирьох губерній, оцінювалася радянськими дослідниками в 17,7—20,1 тис. осіб, у т. ч. в Катеринославській – 3250—6500, Київській – 5544, Харківській – 4300, Херсонській – 4600.

Сучасні дослідники істотно скорегували дані попередників. Як показала Г. Лебедєва, «навесні 1917р. у лавах ПСР перебувало 35 тис. осіб, РСДРП (об) – 15—16 тис. членів, у тому числі більшовиків – 14 тис. При цьому власне в лавах власне українських есерів – 10 тис, українських соціал-демократів – 7 тис. Напередодні більшовицького перевороту в Петрограді чисельність російських партій значно збільшилася: ПСР – до 70 тис, соціал-демократів – до 40 тис» [118]. Обидві останні, чисельно значно переважаючи своїх «українських» однодумців, з обуренням сприймали прагнення УЦР до «національно-територіальної автономії», оскільки були послідовними прихильниками вирішення проблеми майбутнього устрою демократичної Російської республіки виключно легітимними та уповноваженими всім народом Загальноросійськими Установчими зборами. Цілком логічно, що «і ПСР, і РСДРП при цьому закликали своїх прихильників —робітників та селян – «до рішучої боротьби проти «самочинного» здійснення автономії і докоряли українським соціалістам, що вони діють разом із своєю (до слова, неіснуючою. – Д.Я.) буржуазією, а не російськими соціалістами, розколюючи єдиний табір революційної демократії». Непримиренну до «автономістських» нахилів УЦР позицію російські соціалісти займали фактично впродовж усієї першої половини 1917 р. і пом’якшили її лише після того, як Тимчасовий уряд визнав Генсекретаріат своїм територіальним представництвом і розширився «за рахунок» представників т. зв. «національних меншин», які пішли на співробітництво з УЦР та її інституціями. Тим не менше, стосунки поміж російськими есерами та соціал-демократами, з одного боку, та їх українськими «однодумцями» як у Києві, так і по всіх «українських» губерніях з іншого, «попри всі спроби налагодити політичну співпрацю, залишалися, м’яко кажучи, складними» [119]. Так, «III Універсал обидві загальноросійські партії зустріли «з побоюванням», а IV – взагалі «негативно, протестуючи проти проголошення незалежності УНР». Вони були «рішучими противниками» сепаратних переговорів з німцями у Бресті, а після окупації України стали найбільш опозиційними партіями до УЦР, прискорюючи її падіння» . [120]