Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Є. Петрушевич.

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр. [91]Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики» [92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)» . [93]

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії» [94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч» . [95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами [96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.