Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

«Обійшовши», проігнорувавши питання про джерело права, УРДП/УПСФ за фактом позбавила себе статусу повноцінного політичного гравця як на території південно-західних губерній, так і в загальноросійському масштабі, опинилася на узбіччі тогочасного політичного мейнстріму, а її діячі – у розстрільних підвалах ЧК/НКВС. Ті ж з них, яким пощастило опинитися в емиграції, лише відтермінували це задоволення.

Ще однією лінією політичного протистояння УПСФ були її стосунки з іншими українськими соціалістичними партіями. «Ідейне розмежування ТУП та УСДРПбуло досить чітке і усувало можливість навіть тимчасової політичної співпраці»; фактичні лідери С. Єфремов, А. Ніковський та М. Кушнір-Якименко та інші есефи «перебували в опозиції до українських соціалістичних партій», хоча УПСФ у структурах УЦР «була представлена найширше з усіх українських політичних сил», оскільки серед членів партії «було найбільше людей, здатних до державної роботи, людей, відповідно підготовлених і з відповідним життєвим досвідом» (за два роки перед тим В. Стрілець «погоджувався» з тезою про те, що в УЦР УПСФ «була представлена дуже слабо і увесь час вела помірковану політику головно в соціалістичній квестії, виступаючи проти есерівських експериментів»).

Водночас соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917р.)». При цьому, за словами одного з найвпливовіших партійців І. Фещенка-Чопівського, УПСФ «перебувала в опозиції до правлячої більшості в УЦР». Причина – «створення УЦР стало компромісом між ТУП і соціалістами»: ТУП вважав її «чужою собі», а склад – «випадковим». Соціалістичні лідери Ради, насамперед її голова, платили тупівцям тією ж монетою: «почесний член ТУП» М. Грушевський прагнув того, щоб Товариство зійшло з політичної арени, і доклав у цьому напрямку немалих зусиль…». С. Петлюра, у свою чергу, практикував інші прийоми. Так, наприклад, будучи одночасно редактором тижневика УСДРП «Слово» і секретарем есефівської «Ради», він поміщав в останній статті та матеріали, які потім громив у «Слові» як «буржуазні». [139]

У той самий час есефи співробітничали з національно-соціалістичними партіями на «урядовому» рівні, але при цьому «есефи, есдеки та інші соціалісти, які працювали на місцях, залишалися непримиренними політичними опонентами». Суттєвим є те, що соціалісти-федералісти постійно й активно виступали проти самостійницьких та незалежницьких ідей українських соціалістичних партій, а після більшовицького перевороту хоча і формально прийняли українську самостійність, все ж таки розглядали її «як засіб нейтралізації більшовицьких впливів», «як необхідну умову майбутньої федерації і сподівалися на перетворення Української Держави на вагомий фактор майбутньої післявоєнної перебудови Європи».

Необхідно наголосити і на принциповій, практично всеосяжній та постійній конфронтації есефів з іншими націонал-соціалістичними українськими партіями, з одного боку, та їх принциповою політикою награвання протиріч між ними. Зокрема, соціалісти-федералісти вміло розігрували розбіжності між УПСР і УСДРП: дореволюційне співробітництво в культурно-просвітницькій сфері «сприяло утворенню есдеківсько-есефівської коаліції (серпень – листопад 1917 р.).

Практична політична діяльність ТУП/УКРДП/УПСФ характеризувалася, зокрема, напрочуд вдалими спробами створювати собі політичних ворогів на всіх можливих напрямках. Так, 1914 р., «попри загалом нелегальний характер діяльності», тупівці примудрилися раз і назавжди зіпсувати політичні стосунки з можливими союзниками, ухваливши рішення про «нейтральність» українства в Першій світовій війні. Сформулювавши, таким чином, свою антидержавницьку позицію, ТУП водночас так і не спромоглося чітко визначитися і з питанням про майбутній можливий адміністративний/державний статус України. 25—26 березня (за старим стилем) делегати першого легального з’їзду партії обговорили головне питання, яке роз’єднало «тогочасну українську громадськість». Формулювалося воно так: хто повинен проголосити автономію України?М. Грушевський та інші діячі УЦР обстоювали неправовий шлях – це мають зробити Українські Установчі збори. Натомість «більшість тупівської ради та петроградські делегати» підтримували правовий шлях – виключно Російські Установчі збори. Основний аргумент звучав так: «опираючись на неправності іншого рішення, наголошували на неможливості скликати установчі збори українські… боячись викликати опір неукраїнської людности України».