Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Рішення санкціонувати автономію України легальним, правовим шляхом невідворотно і радикально погіршувало політичні стосунки з націонал-соціалістичними партіями. Під тиском свого «електорату» останні швидко радикалізували свою і без того самовбивчу позицію.

Перейменування ТУП у Спілку українських автономістів-федералістів мало що тут змінило – політична ізоляція від російських та українських партій зберігалася й надалі і всі спроби вийти з патового становища, в яке есефи самі себе загнали, завершувалися нічим. 6—7 квітня під час Національного конгресу вони відновили назву Українська радикально-демократична партія (УРДП), намагаючись «забезпечити у такий спосіб ширше представництво організації у тих чи інших інституціях». При цьому завдання створити хоч якусь організаційну структуру для нового політутворення й не ставилося на порядок денний! І УРДП, і СУАФ, і, власне, УПСФ – усі вони спиралися на одну-єдину слабку і нечисленну мережу тупівських гуртків і, отже, реального політичного впливу не мали та й мати за такого підходу не могли!

Саме цю квазіполітичну структуру навіть вдумливі сучасні дослідники схильні трактувати, і, що найбільш дивно, – таки трактують як повноцінну політичну організацію! Цитуємо: у червні 1917 р. з перейменуванням ТУП в УПСФ «Товариство перетворилося на повноцінну політичну партію… Трансформація ТУП у політичну партію супроводжувалася його протистоянням із соціалістами як у центрі, так і на місцях, що й визначило значною мірою перебіг Української революції в березні—червні 1917 р.».

При цьому – наголошуємо окремо – ця «повноцінна політична партія» не мала ані затвердженої програми, ані поняття про свою позицію в питанні про державний статус «України», ані представництва в єдиній на той час загальноукраїнській громадській організації! Якщо більш точно, то есефи взагалі перебували в опозиції до правлячої більшості в УЦР, а «…на місцях, на відміну від ситуації в урядових структурах, есефи та соціалісти, як правило, залишалися непримиренними опонентами».

Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:

– на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;

– «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;

– «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;

– «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників» . [140]

Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. – це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними Л. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб [141]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії – приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. – 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них – Чернігівська – у цей час складалася аж із 29 членів, у т. ч. 27 – у місті, 2 – у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів . [142]

Про діяльність цієї політичної сили наразі відомо все, але небагато – «несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування», так і не спромоглася перетворитися на «загальноукраїнську» політичну силу, її базою був і залишався Лубенський повіт Полтавської губернії. Партійна програма «хліборобів-демократів» трималася на «трьох китах», а саме – вимогах «суверенності українського народу; гарантованої законом приватної власності; парцеляції за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, – підкреслює дослідник історії УДХП, – довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності» . [143]