Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Третій важливий напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – робота із фабрично-заводськими комітетами. Тут їх успіхи виявилися просто приголомшливими. Станом на жовтень 1917 р. вони об’єднали в масштабах Імперії/Республіки фабзавкоми 2151 підприємства (2/3 з них вважалися великими закладами – на них працювало більше 200 осіб на кожному) у 75 губернських, міських, районних, повітових, а також у 8 галузевих і 11 виробничих об’єднаннях, які діяли в 65 промислових центрах країни. У межах Південно-Західного краю вони домінували в центрах фабричних та рудникових комітетів Горлівсько-Щербинівського, Кадіївського та Макіївського районів, Єлисаветграда, Ізюма, Катеринослава, Києва, Констянтинівки, Луганська, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова, Херсона, Юзівки, де на 144 великих та середніх підприємствах (з кількістю робітників та службовців більше 1000) працювало понад 175 тис. осіб.

Четвертий принципово важливий напрямок діяльності ленінської партії – створення незаконних збройних формувань, т. зв. Червоної гвардії (ЧГ). Конспірація тут була такою, що і через 25, і через 50, і через 75 років після переможного для більшовиків петроградського путчу навіть радянські дослідники так і не змогли дійти остаточної згоди ані з питання про чисельність ЧГ, ані з питання про дислокацію її загонів, дані коливаються від 10 тис. до 30 тис. в межах усіх «українських» губерній [164]. Узагальнення ж тільки відомих даних дозволяє зробити висновок про те, що майже третина учасників незаконних збройних формувань країни – 16—18 тис. з 60 тис. в цілому по Імперії/Республіці – дислокувалися в 40 населених пунктах лише чотирьох вищезазначених губерній та Області Війська Донського. Їм протистояли військові частини, лояльні до діючого уряду та Центральної Ради. У розпорядженні останньої нараховувалося приблизно 300 тис. багнетів та шабель «українізованих» регулярних армійських частин [165] , а також 60 тис. іррегулярних військ, т. зв. «Вільного козацтва» . [166]

П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів. [167]

Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.

Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано – наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. під час т. зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення» . [168]

Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.

«Значною» , на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро – абсолютно безпідставні, – «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії» . На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, – Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України. [169]