Валерій Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Щодо військової конвенції, то текст її санкціонували наші військові фахівці – Сальський, Зелінський та інші. Взагалі з огляду на тяжкий стан нашої армії було неможливо одержати від поляків яку-будь допомогу без підписання військової конвенції».

Крім того, що польське керівництво намагалося забезпечити за український рахунок власні національні інтереси, воно виступало знаряддям країн Заходу, які робили все, щоб Польща стала «необхідною перепоною між російським більшовизмом – на весь час його існування – і всією Європою». С. Петлюра говорив І. Мазепі: «Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції».

Як і у випадку з декларацією від 2 грудня 1919 p., Андрій Миколайович добре розумів, що нова здача національних позицій на догоду польських домагань (історико-юридичне підтвердження прав Речі Посполитої на Східну Галичину і Західну Волинь) викличе величезне невдоволення у значної частини українства. Однак союз з Річчю Посполитою – «визнання за дорогу ціну» – він вважав єдино можливим за тих обставин варіантом продовження боротьби за Українську Народну Республіку. Принаймні, такий крок залишав бодай якісь надії на продовження розпочатої справи.

А. Лівицький користувався особливою довірою у голови Директорії УНР С. Петлюри, з яким зблизився за час перебування у Варшаві. Оскільки голова Ради Народних Міністрів І. Мазепа знаходився на окупованій території України, брав участь у Першому Зимовому поході, зв'язку з ним практично не було, уривчасті відомості через утруднене листування приходили рідко. За цих обставин дедалі більше функцій керівника уряду перебирав на себе офіційний заступник голови Ради Міністрів А. Лівицький. Зокрема, він підбирав виконуючих обов'язки міністрів замість тих, хто з різних причин не міг брати участі в державній роботі. Потреба в цьому особливо зросла після початку походу польської армії в Україну і поступового звільнення її території від більшовиків. Так паралельно з офіційним урядом І. Мазепи, який дійсно був малоспроможним (працювало більш-менш систематично лише 5—7 міністрів), на квітень-травень 1920 р. сформувався неофіційний, робочий «тіньовий» кабінет на чолі з А. Лівицьким. Потреба в заміні Ради Народних Міністрів на середину травня 1920 р. була абсолютно очевидною. Найімовірнішим її головою вважали А. Лівицького, який би й сформував кабінет відповідно до умов, що склалися, із врахуванням тогочасної розстановки політичних сил і міжнародного становища Української Народної Республіки.

Однак в той момент С. Петлюра вирішив не віддавати найвищу урядову посаду А. Лівицькому. В українських політичних колах виникла надзвичайно гостра опозиція Варшавському договору і тому далекому від демократизму способу, яким його було підписано – більшість членів уряду і навіть його голова нічого не знали про умови, які сприймались як образливі, національно-принизливі; а про керівництво політичних партій годі й говорити. С. Петлюрі, очевидно, навіть вигідно було каналізувати широке невдоволення в русло, яке полишало його – авторитарного провідника УНР – дещо осторонь небажаних пристрастей. Слід було турбуватися й про авторитет майбутнього голови уряду, якого обирав С. Петлюра. Тому А. Лівицького було доцільно залишати на попередніх ролях.

Його час настав, коли Українська Народна Республіка в черговий раз опинилась на краю прірви восени 1920 р. Навіть не всі міністри могли триматися вкупі, не встигали переміщатися за військами, що, зазнаючи відчутних втрат, стрімко відступали до західних кордонів республіки. Прийнявши 16 жовтня 1920 р. відставку В. Прокоповича, голова Директорії С Петлюра поклав виконання обов'язків голови Ради Народних Міністрів на А. Лівицького, що за три дні до цього вийшов із УСДРП. Осідком уряду з початку листопада 1920 р. став Кам'янець, куди зі Станіславова почали прибувати деякі з народних міністрів.

Спроба уряду вплинути на моральний стан вояків, підняти їх бойовий дух (інших можливостей в уряду практично не залишалось) перелому в ситуацію не внесла. Урядові установи УНР 14 листопада евакуювались до Галичини, а 21 листопада останні підрозділи Української армії залишили терени України і через Збруч переправились до Польщі. Уряд А. Лівицького опинився у вигнанні, ще певний час не усвідомлюючи, що повороту в Україну не станеться протягом дуже тривалого часу, що довгі десятиліття проводу УНР судитиметься працювати за межами рідної землі.