Валерій Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Все це дозволило радянським військам, керівництво якими здійснював М. Фрунзе (він був у вересні 1920 р. призначений командуючим Південним фронтом), блокувати спроби П. Врангеля взяти ініціативу на будь-якому напрямку (задніпровський прорив, Каховський виступ) і відтягнути всі сили на Кримський півострів.

Однак, здавалося би, неприступні укріплення (Турецький вал, Ішунські позиції, флот), які захищали близько 30 тис. солдат і офіцерів, у результаті рішучих атак червоних, які розпочалися 8 листопада 1920 р., за кілька днів були подолані й практично за тиждень весь Кримський півострів став радянським.

В умовах перманентних поразок П. Врангель 16 листопада 1920 р. був змушений залишити армію й евакуюватися до Туреччини. Надалі проживав у Югославії, Бельгії. Заснував Російський загальновоїнський союз.

Помер 25 квітня 1928 р. в Брюсселі, похований у Белграді (Югославія).

Воспоминания генерала барона П. Н. Врангеля. Ч. 1—2. – М., 1992.

Акулов М., Петров В. 16 ноября 1920. – М., 1989.

Бортневский В. Загадка смерти генерала Врангеля. – СПб. 1996.

Буравченков А. В. Врангель Петро Миколайович // Енциклопедія історії України. – Т.І. – К., 2003.

Венков А. В. Врангель // Белые генералы. – Ростов-на-Дону, 1998.

Врангель Петр Николаевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.

Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії: аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919—1920 pp.). – Черкаси, 2004.

Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков, 2006.

Професіональний революціонер, партійний, радянський і військовий діяч народився 2(14) лютого 1885 р. в м. Бішкеку (Киргизія) в родині військового фельдшера, молдаванина за національністю.

Закінчивши гімназію, юнак 1904 р. вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Того ж року став членом більшовицької партії і почав брати участь у студентських і робітничих гуртках. В 1905 р. він – один з організаторів і керівників страйку текстильників у Іваново-Вознесенську. Був членом однієї з перших в Росії Іваново-Вознесенської Ради робітничих депутатів. Делегат IV з'їзду РСДРП (1906 р.). Не раз зазнавав арештів, двічі був засуджений до страти, однак покарання змінювалися вироками про довічне заслання. Влітку 1915 р. втік з каторги і вів революційну роботу в Забайкаллі, 1916 – в арміях Західного фронту. Після Лютневої революції спочатку в Білорусії, а з жовтня – в Іваново-Вознесенську проводив велику роботу щодо підготовки до боротьби за перемогу соціалістичної революції.

В період інтервенції і громадянської війни М. Фрунзе незмінно на військовій роботі. В 1918—1920 рр. послідовно займав пости командуючого 4-ю армією Східного фронту, Південної групи Східного фронту, Східного, Туркестанського і Південного фронтів. У боях проти білогвардійських армій М. Фрунзе проявив себе талановитим полководцем.

Характеризуючи його «як революціонера і як солдата з голови до ніг», Л. Троцький – керівник військового відомства РСФРР в роки громадянської війни – відзначав притаманну Михайлу Васильовичу особисту хоробрість і «мужність рішучості, без якої немає воєначальника, немає полководця».

На долю Михайла Фрунзе випало керувати здійсненням вирішальних операцій громадянської війни на теренах України. У вересні 1920 р. полководець був призначений командуючим Південним фронтом. Саме з цього напрямку тоді існувала основна загроза Радянській владі, уособлена армійськими формуваннями генерала П. Врангеля.

Згідно з планом, оперативно розробленим М. Фрунзе, розгром врангелівців передбачалося здійснити шляхом оточення і знищення їх сил у Північній Таврїї. Головний удар планувався в напрямку Перекопу, щоб відрізати білогвардійцям шлях відступу в Крим. Вирішальну роль у здійсненні задуманого мала відіграти кіннота, тому наступальні операції не починались до підходу 1-ї Кінної армії під командуванням С. Будьонного.

Втілення в життя виробленого плану було пов'язано з подоланням значних труднощів: не вистачало боєприпасів, військового спорядження, продовольства. До того ж противник безперестанно атакував.

Після того як зазнали невдачі спроби врангелівців оволодіти Донбасом, вони 8 жовтня почали наступ на правому березі Дніпра в напрямку Олександрівськ – Нікополь, намагаючись до прибуття нових підкріплень радянських військ розгромити Нікопольську групу (частини 2-ї Кінної, 6-ї і 13-ї армій), захопити Каховський плацдарм і просунутися в глиб Правобережної України. Дії П. Врангеля були також розраховані на те, щоб не допустити перемир'я між Польщею і радянськими республіками.