Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

– мобілізація до армії майже 3 млн чоловіків – найбільш активної частини суспільства;

– політична неструктуризованість українського суспільства;

– нездатність українських ліберальних кіл «запропонувати життєздатне рішення українського питання»;

– декларативність програм УСДРП та УПСР у питанні державного статусу України, висування «непевного та малозрозумілого гасла побудови федерації чи то російської, чи то європейської, чи то світової»;

– штучне протиставлення «національного» та «соціального»;

– приписування соціалістами народові «невластивих йому якостей»;

– перманентне відставання «соціалістичного проводу УЦР від перебігу подій» та непослідовність її політики;

– «невизначеність провідних українських партій щодо розв’язання національного-державного питання», що обумовило «більшість невдач революції»;

– ставка УЦР виключно на співробітництво «з політичними та економічними аутсайдерами, нездатними до державотворення», – з «соціалістичними елементами польської та єврейської меншин», – що було «заздалегідь програшним курсом» з точки зору «необхідності побудови національної держави» . [125]

Якщо немає єдиного «народу», то за визначеним не може бути і його єдиного найвищого органу, а в даному конкретному випадку – ще й «народоправного», бо ніхто і ніколи Генеральний секретаріат не обирав. Отже, за фактом – і це в кращому разі – з правової точки зору його можна було кваліфікувати як «виконавчий орган комітету національно-культурної організації частини україномовних громадян Росії, які проживали на території дев’яти її південно-західних губерній».

Сформулювати заголовок – і нашу головну думку про подальші події – саме в таких словах дозволяє аналіз обставин народження як самого ГС, так і програмної декларації про його діяльність. Спочатку декілька слів про народження самої інституції та ставлення батьків-засновників до свого дітища. Потрібні відомості, здається, можемо знайти у відповідному протоколі, але і тут що не слово, то загадка.

Відкриваючи вечірнє засідання 23 червня, М. Грушевський «докладає про створення Генерального секретаріату. На попередній сесії обговорювалась потреба створення виконавчого органу, розмежування функцій законодавчих та виконавчих <���…>. Після видання (другого. —Д. Я.) Універсалу Комітет Центральної Ради поставив у чергу се питання. Комітет уважав, що в зв’язку з обставинами він повинен передати свої виконавчі функції новому органові, і вирішив зараз же формувати цей орган під назвою Генерального секретаріату, не чекаючи початку нової сесії, бо тиждень часу між тим моментом і черговою сесією в нинішних обставинах – великий промежуток».

Правда тут у тому, що ГС «офіційно» було сформовано нібито 15 червня, тобто через два тижні після закриття IV пленуму Ради і за три дні до відкриття сесії наступної. Отже, перший аргумент М. Грушевського не витримує критики, цей аргумент якщо не брехливий, то неправдивий: на попередній, тобто IV, сесії УЦР нічого подібного не обговорювано. [126]

Посилання на Комітет також не витримує критики. Ця інституція, як добре відомо, була створена на підставі відповідного рішення пленуму УЦР 23 квітня. Згідно з ним, якщо на самі загальні збори Ради покладався обов’язок «визначати напрям і характер всієї роботи УЦР», то «через Комітет УЦР провадить роботу Центральної Ради в конкретній, постійно зміняючійся обстановці моменту» [127]. Таке формулювання, просто кажучи, означає: Комітет УЦР був виконавчим органом Ради, постанова від 23 квітня не надавала йому права делегувати свої розпорядчі функції якомусь іншому органові, а тим більше – такий або такі органи створювати.

Отож і друга теза М. С Грушевського, наведена на обґрунтування саме такого порядку створення ГС, у самих підставах неправдива. Вона хибна ще й тому, що ніяких засідань з цього питання Комітет УЦР не проводив – протокол відповідного засідання науці до сьогодні невідомий і від 1917 р. ніким і ніколи не був пред’явлений. Цитується хіба що версія документа, подана есерівською «Народною волею» 17 червня 1917 р.. [128]

Не мав права Комітет робити й персональних призначень до складу ГС. У кращому разі це могла би зробити сама Рада, хоча, сказати правду, таке право не було передбачене її статутом (тобто «Наказом» від 23 квітня), а відповідні зміни до нього не вносилися. Нарешті, без санкції УЦР Генсекретаріат не мав права проводити засідання, а тим більше ухвалювати на них будь-які рішення.