Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

С: «Ну то, бачите, я галичан принципіяльно не приймаю, ведуться вони занадто багато, а толку мало… Та й писарі… Які ж з них писарі? Як «я» або «є» напише, так ніхто й не розбере… Ні, нетреба <���…>»

«Кинувся я до Садовського, Шульгина, – пише далі Онацький, – ні, не треба. Побалакав з Христюком, цей каже, що буде мати на увазі. Погано все-таки. Увільнять просто так не годиться, але ж і дужати?/нрзб/ теж не годиться, бо грошей чортма. Тисяч по 20 щодня витрачаються, поступає до нас дуже мало, а є всього тисяч 100. З Петрограду Винниченко давав знати, що сподіватися на гроші не доводиться» . [121]

Мабуть, у ті самі дні співробітниця «біжинецького департаменту генерального секретаріату внутрішніх справ українського автономного уряду» Надія Суровцева побачила дещо іншу картину: «Разом з нами в кабінеті містилися ще галичани. <���…> Мене вабила їх мова, українська, але не наша, їх європейські манери, а головне те, що вони були справжніми українцями, тобто мова у них хоч і не надто гарна, а була тою мовою, що нею вони не тільки розмовляли, але й училися, думали, відчували, хоча поза нею знали мови польську і німецьку. У нас воно було навпаки, – підкреслювала Н. Суровцева, – інтелігенція наша своєю мовою розмовляла, писала, але для хатнього, родинного вжитку панувала таки мова російська, діти виростали спочатку росіянами, а потім уже їх обертали чи вони самі оберталися на «свідомих» і починали вживати у певних нагодах свою мову» . [122]

Час «замальовки» третьої – 1 лютого 1919 р., місце дії – Станіславів (нині – Івано-Франківськ), діячі – член Директорії УНР, Диктатор ЗО УНР Є. Петрушевич, член УЦР та УСДРП М. Галаган та група невстановлених осіб, наближених до п. Петрушевича. Уряд Директорії звертається до уряду ЗО УНР з проханням вислати своїх представників для початку мирних переговорів з Польщею. Слово свідку – М. Галагану: «Коли д-р Петрушевич прочитав подану йому телеграму, то почав високим голосом вигукувати: «Це їх не обходить! З поляками ми маємо до діла, а не вони! Заступників не вишлемо!»<���…>» Найважливіше в усьому тому інциденті те, що голова Національної ради д-р Петрушевич виразно розділяв «Соборну Україну» на два табори: «ми» та «вони» . [123]

І річ тут не стільки в особистих уподобаннях Є. Петрушевича або тих політичних кіл, чиї інтереси він висловлював та представляв. Ідеться, насамперед, про глибокі конфесійні, світоглядні, історичні, побутові, соціальні, культурні, освітні, політико-правові та інші відмінності поміж русинами – залежно від того, в якій частині міфічної «України-Руси» вони впродовж століть проживали. Здолати ці суперечності одним «стрибком» було неможливо: більшість населення навіть не знала, якою мовою розмовляла. Ще один приклад: місце дії – село Уманського повіту Київської губернії, час – пізня весна 1917 р.: «Багато сіл взагалі ще нічого не знало про те, що сталося в Петрограді (тобто про зречення Миколи II. – Д. Я.), ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну раду». Пригадує Н. Суровцева: один із земських агітаторів звертається до селян: «Товарищи поселяне, на каком языке говорить, по-украински или по-русски?». Юрба, що за тих часів і не уявляла, що воно за «украинский», загула: «По-руськи»… «Як промовляти до вас, – запитувала я, – по-нашому чи по-панськи?». І справа закінчувалася. Усюди, де починали збори ми, вони проводилися «по-нашому» . [124]

Це видно з практично позбавленого ідеологічних штампів та кон’юнктурних тверджень дослідження історика О. Старуха. Дослідник цілком слушно констатує, по-перше, що «процес творення демократичних інститутів» розпочався на території дев’яти «українських» губерній лише «з падінням самодержавства». По-друге, на межі XIX—XX століть у зв’язку з переходом людства від аграрного до індустріального виробництва з’явилася «така норма у суспільно-політичному житті, як націоналізм, в якому здійснилося поєднання держави та національної культури». Саме тому «національне завдання» не могло не стати засадничим для будь-якої політичної сили. На підросійській «Україні» розгорталося два «націотворчі» процеси: з одного боку, «російська держава намагалася створити російську націю «зверху», провести асиміляцію українського етносу»; з іншого – відбувався «процес творення української нації через народно-культурну мобілізацію». У 1917 р., за словами науковця, «український політичний ландшафт» характеризувався такими чинниками: