Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Згадана резолюція УЦР запровадила в поточний політичний обіг Російської держави, але насамперед на території принаймні дев’яти її південно-західних губерній, низку принципових політико-правових категоріальних інновацій, як-от:

– «український народ»,

– «український народ» = «український трудовий народ»,

– «інтереси українського трудового народу» = «скликання Українських Установчих зборів»,

– Генеральний секретаріат = «найвищий народоправний орган Українського народу, його найвища влада»,

– Головне завдання ГС – «представити доклад» про Українські Установчі збори.

На принципові вади цитованих документів звернув увагу С. Благовісний. Дослідник серед іншого указав:

– оцінка резолюції УЦР від 26 червня, яка позиціонувала ГС «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою <���…> викликає сумніви, бо і «де-юре», і «де-факто» не відповідало дійсності»;

– Декларація ГС «в цілому його компетенцію та деяких секретарств залишила нез’ясованою»;

– Генсекретаріат мав подвійну підпорядкованість – перед УЦР та петроградським урядом, але «в справах державного управління мав діяти як орган Тимчасового уряду і бути перед ним відповідальним»;

– ГС «оголошувався не урядом автономної України, а вищим органом управління краю» (підкреслення наше. – Д. Я.);

– «УЦР залишалася дорадчим і виборним органом, від якого залежало(підкреслення наше. – Д. Я.) формування ГС» . [118]

Як установили українські науковці, станом на червень 1917 р. єдиного українського народу не існувало. Існували, з одного боку, дві його частини, які впродовж століть були роз’єднані і функціонували в межах різних політико-правових та економічних систем і були мало – якщо не сказати гостріше – знайомі одне з одним. Звернімося до думки двох авторитетних та компетентних у світовому українознавстві фахівців – професорів Макса фон Хагена та Ярослава Грицака. Їхня думка сформульована надзвичайно дипломатично і звучить так: «Війна і революція сильно зактивізували перехід «селян у націю». Якщо творення модерних націй було результатом модернізаційних процесів, то саме ця війна (1914—1918 рр. – Д. Я.) стала наймасовішим вторгненням модерного світу в традиційне життя села. Війна також «націоналізувала» селянство, наражаючи його на масивну національну пропаганду ворожих сторін, змушуючи його долати великі відстані у складі бойових армій чи у натовпі воєнних біженців і тим самим розширювати його географічні уявлення (до перших масових контактів між «руськими» селянами обидвох імперій дійшло під час російської окупації Галичини та австрійської окупації українських губерній) тощо. Селяни поступово здобували розуміння, що належать до більшої батьківщини. Однак це не допомогло зменшити їхню відчуженість від освічених класів – настільки різними були образи ідеологічних батьківщин, що їх плекали різні верстви» . [119]

Усередині кожного з цих двох «народів» – «українців» з України «Великої», або «Наддніпрянської», та «українців» з Галичини, або «Наддністрянщини», – існували різноманітні, відчужені одна від одної групи, межу між якими визначав, наприклад, рівень освіти. При цьому, як справедливо зауважив Я. Грицак, межа між цими групами в Галичині була менш разючою, про що свідчить рівень заангажованості галицького селянства у процеси державотворення ЗУНР [120]. Ось лише дві навмання узяті «замальовки» з натури. Час першої – 25 липня 1917 р., місце – Київ, Педагогічний музей (Штаб-квартира УЦР). Діячі – секретарі УЦР Євген Онацький та Михайло Чечель. Онацький у щоденнику занотовує: «у порозумінні» з Чечелем вони вирішили скоротити кількість службовців «стола особистого складу» в зв’язку з тим, що «ті нічого не робили», але, аби не викидати нікчем просто неба, вирішили влаштувати їх в якісь генеральні секретарства. Першим Онацькому «попався» Стасюк. Розмову секретар УЦР передає в таких словах:

Онацький (далі – О. – Д. Я.): «Чи треба вам служащих до канцелярії?»

Стасюк (далі – С – Д. Я.): «Як яких… Як добрих, то треба на самостоятельні посади».

О.: «На самостоятельні-то посади у нас немає, а от в канцелярії, писарів тощо».

С: «Ні, не треба… То ж вони галичане?».

О.: «Галичане…»