Данило Яневський - Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського

Але саме так представники «націоналістичного села» – Центральна Рада та всі її інституції – цю угоду невдовзі і почали трактувати. Уже 3 липня в місцевих газетах надрукували урядову постанову про призначення Генерального секретаріату «вищим органом для керування крайовими справами в Україні» [132]. Серед наслідків цієї події – розпад урядової коаліції, перше і невдале більшовицьке повстання у столиці, виступ на підтримку уряду вірних йому збройних частин, який очолив генерал Л. Корнілов.

Процес революційного, неправового «розлучення» національно-соціалістичного Києва та соціалістично-демократичного Петрограда набирав обертів. 30 червня, до (!) завершення переговорів з Тимчасовим урядом, В. Винниченко зачитав текст II Універсалу Української Центральної Ради учасникам її V пленуму.

Документ, який мав бути оприлюднений після переговорів з Тимчасовим урядом та одночасно з урядовим повідомленням про згоду петроградського уряду на автономію України (на що уряд, згідно зі статусом, не мав права), викликав у присутніх, насамперед есерів, низку питань. Далі – протокольною канцелярською мовою: «Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ½ год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, – переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, – чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, – записував секретар слова Винниченка, – то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, – виклав козир на стіл промовець, – то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено. [133]

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588: 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору: усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні – як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому – подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятирічний Микола Ковалевський.

Голова Всеукраїнської селянської спілки та головний редактор її ультрареволюційного друкованого органу, газети «Народна воля», завжди виходив на авансцену Педагогічного музею, де відбувалися засідання Ради, в найбільш відповідальні моменти – тоді, коли, на думку М. Грушевського та його прихильників, ситуація або «зависала», або була близька до того, щоби «зависнути». Саме в ці моменти на трибуні і з’являвся Ковалевський, який озвучував думки, які, на нашу думку, не міг дозволити собі оприлюднювати (з огляду на посаду та вік: 1917-го йому виповнився 51, і інакше як «Дідом» його не називали) Михайло Грушевський. Питання про рівень його фаху як діяча кооперативного руху та рівень публіцистичного таланту, наскільки нам відомо, українські історики серйозно не досліджували, якщо не брати до уваги ґрунтовного довідника «Діячі Української Центральної Ради» [134]та кількох згадок про нього у статті компетентної О. Бойко. Ця дослідниця виявила свідчення про те, що партійні товариші звинувачували цього панка у привласненні 5 млн крб. нібито на потреби ЦК УПСР та «ряду інших українських організацій». Усі вони, звичайно, тих грошей в очі не бачили. Урятував Ковалевського, до речі, не ЦК всієї УПСР, а лише ЦК її «лівої» частини, що запевнив усіх, нібито ЦК гроші отримав і пустив їх на «справу впровадження земельного закону» [135] , – який, насправді, нещасну «Україну» і зруйнував дощенту.