Жан-Клод Кар’єр - Не сподівайтеся позбутися книжок

Ж.-Ф. де Т.: Я би хотів таки повернутися до долі ваших терпляче зібраних колекцій…

Ж.-К.К.:Думаю, дружина й діти продадуть мою колекцію повністю чи частково — аби заплатити податок на спадок. Ця думка мене не засмучує, навпаки: коли старовинні книжки повертаються на ринок, вони розпорошуються по всіх усюдах і ощасливлюють людей, підтримують пристрасть бібліофілів. Ви точно пам’ятаєте про полковника Сіклса, багатого американського колекціонера, який зібрав найбільш визначну колекцію французької літератури XIX і XX століть, яку тільки собі можна було уявити. Він за життя продав усю колекцію на аукціоні Друо. Я зустрів його після цього продажу. Він не шкодував. І навіть пишався тим, що на два тижні розпалив пристрасть сотні справжніх шанувальників.

У.Е.:Тема моєї колекції така особлива, що я навіть не знаю, чи могла би вона когось направду зацікавити. Я би не хотів, щоб мої книжки опинилися в руках якого-небудь окультиста, котрий, звісно, до них прикипить, але з інших причин. Можливо, мою колекцію купить якийсь китаєць? Я отримав примірник журналу «Semiotica», який видають у США і який присвячений семіотиці в Китаї. Там мої твори цитують більше, ніж спеціалізовані видання. Можливо, колись моя колекція зацікавить китайських дослідників, які захочуть зрозуміти всі безумства Заходу.

Що буде з бібліотеками після нашої смерті? Жорстоке запитання. Модератор розмови знову і знову наполегливо його ставить. Думка веде його співрозмовників різними напрямками. Але все ж таки, що буде після кінця, яке життя книжок після нашої смерті? У відповідях і міркуваннях героїв цієї книжки вражає тверезість розуміння конечності. Життя буде прожите. Бібліотеку буде передано відповідним інституціям або продано якомусь багатію. Книжку буде дочитано.

Текст книжки, звук розмови та плин смислів уривається доволі несподівано. Коли я закінчила перекладати, то відчула читацьке обурення — таке ж, як і в часи студентські, вперше читаючи цю книжку французькою мовою, одночасно дописуючи магістерську в Ам'єні. Текст уривається — і це найліпша ілюстрація того, про що говорять Умберто Еко і Жан-Клод Кар’єр.

На відміну від життя, книжку можна перечитати ще раз. Залишити закладки в улюблених місцях.

Окремий сюжет цієї книжки — власне розмова поміж трьома чоловіками. Вона розгортається в часі лінійно, як і наше читання. Але вона також розгортається просторами порозуміння: співрозмовники притираються та шукають спільний вокабуляр. Знаменником порозуміння виявляється читання та книжка — у будь-якій її іпостасі, від сувою папірусу до екрана «читалки».

Для мене книжка — це контактер. На моїй полиці, що колись належала татові та тримала його студентські книжки, стоїть бабусина книжка «Плодоводство», яка раніше жила в бабусиній книжковій шафі. Її видано в Москві 1954 року, в час, коли бабуся ще «зеленою» студенткою вчилась у місті Мена Чернігівської області. Її студентська книжка — не лише джерело знань про нові ягідні культури чи золотисту нематоду, але і моє вікно в пам'ять. Така ж книжка в мене є від дідуся — підручник з ветеринарії. Це кавалок сімейної пам’яті. Інший такий кавалок — мій старий російсько-французький словник, виданий ще в далекі 1960-ті, вже антикварний. Я нещодавно пошкодувала його віддати двоюрідному племіннику, що саме почав вивчати французьку мову. Чому я так вчинила, адже тим словником вже давно не користуюся, — мені його замінив мережевий Larousse? Тому що ця книжка втілює період щонайменше десь у половину мого життя.

«Не сподівайтеся позбутися книжок» — такий самий контактер. На її сторінках чимало химерних персонажів. Автор грубої книжки прямих друкованих репортажів (майже фейсбук! записана усна історія!) із революційного Парижа, що їх він пише ночами та сам друкує на папері, який виготовляє з маси, звареної із зібраних на вулицях клаптів паперу. Спалений на вогнищі інквізиції поет, який колись писав вірші на смерть друга, спаленого на вогнищі інквізиції поета. В’язень під гільйотиною, який непокоїться, хто після страти опікуватиметься його песиком. Одержимі інкунабулами колекціонери та уявна бабця з «Фоліо» Шекспіра в старій шафі, про яку вже і згадувати забула.

Я довго добирала фінальний абзац для цієї післямови. Але плавне заокруглення ніяк не виходило. Будь-яка книжка закінчується. Іноді — раптово. Закінчилась і ця. І не сподівайтеся її позбутися.