Жан-Клод Кар’єр: Не сподівайтеся позбутися книжок

Ж.-К.К.:Кажуть, що в Індії винайшли еротизм, а чи сталося це тому, що в них є «Камасутра» — найстаріший відомий підручник сексу. Всі можливі позиції, всі можливі форми сексуальності там є, як і на фасаді храму Кхаджурахо. Але з тих очевидно пристрасних часів Індія безупинно еволюціонує в бік усе більш суворого пуританства. В сучасному індійському кіно навіть не цілуються в губи. Звісно, це наслідок ісламського впливу з одного боку та англійського вікторіанства — з іншого. Але я не можу впевнено сказати, що не існує власне індійського пуританства. Якщо подивимося на те, що нещодавно відбувалось у нас — маю на увазі п’ятдесяті роки, часи мого студенства — коли ми спускалися в підвал книгарні на розі бульвару Кліши та вулиці Жермен-Пілон, аби купити еротичні книжки. Це було всього п’ятдесят п’ять років тому. Нам нема чим вихвалятися!

У.Е.:Це точний принцип «Пекла» у паризькій Національній бібліотеці. Ішлося не про заборону книжок, а про їх відсутність у відкритому доступі.

Ж.-К.К.:Насамперед твори порнографічного характеру, що суперечили засадам захисту суспільної моралі, становили основу «Пекла» Національної бібліотеки, що її створили одразу після Революції, зібравши в ній фонди, конфісковані в монастирів, палаців, деяких приватних власників, а також у королівській бібліотеці. «Пекло» доживе до Реставрації, в часи якої знову тріумфували консервативні погляди. Мені подобається думка про те, що для відвідання Пекла книжок потрібен спеціальний дозвіл. Вважається, що до пекла потрапити просто. Але зовсім ні. Пекло замкнуте на ключ. І туди так просто не зайти. До речі, якось Національна бібліотека влаштувала дуже успішну виставку книжок, які вийшли з «Пекла».

Ж.-Ф. де Т.:А ви в «Пекло» заходили?

У.Е.:Навіщо, адже всі книжки звідти вже вільно видаються!

Ж.-К.К.:Я теж там не був, хіба лиш частково, і там, звісно, є праці, що і я, і ви вже читали, але є видання цих текстів, за якими полюють бібліофіли. Тут ідеться не тільки про французькі книжки. Арабська література також дуже багата на подібні сюжети. Існують аналоги «Камасутри» арабською мовою та навіть фарсі. Але, як і Індія, про яку ми вже згадували, арабо-мусульманський світ, здається, полишив своє яскраве коріння на користь несподіваного пуританізму, що жодною мірою не відповідає традиціям цих народів.

Та повернімося у французьке XVIII століття: це незаперечно століття, коли ілюстрована еротична література — здається, народжена в Італії на два століття раніше — з'явилась і набула поширення, хоча й видавали її підпільно. Сад, Мірабо, Ретіф де ла Бретонн продавалися потай. Це автори, що писали порнографічні книжки, де ішлося більш чи менш незмінно, але з варіаціями, про життя дівчини, що з провінції приїхала до столиці, де її захопив вихор різноманітних спокус.

Під цією маскою заховалася передреволюційна література. В ті часи еротизм у літературі направду бентежить добропорядні звичаї та думки. Це пряма атака на пристойність. Поза сценами оргії, здається, чути постріли гармат. Мірабо — один із еротичних авторів. Секс — суспільний трем. Після власне революційного часу зв’язок між еротизмом, порнографією та передреволюційною ситуацією більше подібним чином не функціонуватиме. Не забуваймо, що в часи Терору справжні прихильники подібних розваг на власний страх і ризик орендували карети, їхали на площу Конкорд біля Лувру, аби подивитися на смертну кару та зайнятися груповим сексом вчотирьох просто на площі.

Сад, незрівнянний пам'ятник епохи, був революціонером. Він саме за це відсидів у тюрмі — не за свої тексти. І ми маємо наполегливо нагадувати, що його книжки буквально горіли в руках і в очах. Читання його гарячих рядків було, як для письма, просто підривною діяльністю.

Отакий підривний вимір після Революції ці видання зберегли, але в суспільному вимірі, а не в політичному. Що не заважало, звісно, їх забороняти. Саме тому деякі автори порнографічних книжок тоді і тепер заперечували своє авторство. Так, Арагон завжди спростовував, що написав «Іренину піхву». Але одне ми знаємо напевно: таку літературу вони точно писали не для заробляння грошей.

Заборона, що торкнулася всіх праць, які мали відправитись прямісінько в «Пекло», означала, що продавалися вони дуже малими накладами. Тож тут було більше бажання писати, ніж бажання заробити. Коли Мюссе писав «Ґаміані» з Жорж Санд, то, можливо, відчував бажання уникнути звичної манірності. І пішов напролом. Це «три ночі розкошів».