Алла Багірова - Чорнобильська хроніка. Люди

Низький уклін всім учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме вони подарували нам можливість жити далі!

Щорічно 26 квітня внутрішній метроном змушує нас здригнутися та згадати про чорну мітку, яку по собі залишила ця дата.

Цьогоріч минає 35 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – однієї з найстрашніших техногенних катастроф ХХ століття.

Щоденно у світі трапляються сотні подій, наслідки яких обмежуються конкретною датою. А є такі, відголосок яких відчувається десятками, сотнями років і навіть тисячоліттями. До їхнього числа у найтемніших відтінках вписане 26 квітня 1986 року.

Для визначення аварії на Чорнобильській АЕС буде доречно вжити слово «межа». З одного боку, воно слугує дороговказом – так далі бути не може. Не може бути нормою гонитва за рекордами, показуха та брехня, як це робилося в СРСР.

З іншого боку, аварія стала межею, що поділила життя на «до» і «після». Для десятків героїв, які першими прийняли вогонь на себе, вона перетворилася на останню, за якою зникла будь-яка надія на продовження. Для сотень і навіть тисяч ліквідаторів вона обірвала нитки, які пов’язували їх із минулим життям, кинула на випробування, боротьбу за життя з хворобами, негараздами, проблемами. Мільйони людей, які живуть і які ще народяться на цій землі, прирекла на вічне сусідство із атомом, який хоч і приспаний, захований під саркофагом, однак жевріє та лякає непередбачуваністю.

Час спливає, рани загоюються, приходять нові покоління… Старі проблеми відходять у тінь порівняно з новими. І попри те, що потенційно вся Україна – це зона чорнобильського лиха, ми живемо так, ніби пристрасті вщухли й загроза віддалилася. Ми ніби призвичаїлися до стану, коли над нами висить дамоклів меч, і так буде завжди – на десятки й сотні поколінь українців.

Останніми роками 30-кілометрова зона чорнобильського лиха стала своєрідним місцем паломництва любителів гострих відчуттів з усього світу. Однак цей зелений, недоторканий десятиліттями край волає на весь світ: «Зупиніться, люди! Час замислитися та піти іншим шляхом, на якому є місце гуманізму, гармонії і співжиттю з природою – неоціненним даром, котрий дано людині від Всесвіту!»

Сьогодні майже безлюдний край вражає тишею та символами, як-от алея втрачених сіл зони відчуження. Таблички, десятки табличок, сотні табличок… і докір всім і всьому – як можна було вбити цю поліську перлину і хто дав право людині в одну мить знищити те, що мільйони років створювалося і було захищене Богом?!

Перевертає душу і краєвид із мосту річки Прип’ять. У 15-кілометровій далечині в сонячних променях виграють блиском на вигляд ніби незагрозливі конструкції ЧАЕС, а звідти вільно й широко, серед соснового лісу, що виходить до золотих плес, пливе ріка. Це по-справжньому велика ріка – не річечка, не струмочок, це одна з найкращих рік України! На жаль, вона мертва, в її затоках сплять повалені на бік заіржавілі колишні річкові велетні: баржі та кораблі.

Хіба є той хронологічний бар’єр, за яким пам’ять не має значення?! Ні. Щомиті, щохвилини, щогодини, щодня – нам про себе нагадує Чорнобиль! Онкозахворюваністю, за високим рівнем якої Україна входить до першої десятки країн світу. У загублених сотнях тисяч гектарів землі неповторної краси та природного багатства…

Людству потрібні уроки – нагадування про ті страшні часи, коли мирний атом перетворився на невидиму, але всепоглинаючу зброю. Нам лише здається, що сьогодні ми знаємо вже все про причини аварії, про тогочасні державні рішення, про вчинки героїв-ліквідаторів…

Ця збірка містить історії шістнадцяти борців за наші життя. Вони згадують про власне становлення, і про життя у місті Прип’ять до аварії; говорять про події, які пізніше назвуть техногенною катастрофою, про героїзм звичайних людей та про брехню на державному рівні…

Вони розповідають, що відбувалося: як атомники розривали конструкційний ланцюг, щоб від 4-го аварійного енергоблоку біда не перекинулася на 3-й; як пожежники стояли на смерть перед загрозою нового, ще масштабнішого, водневого вибуху; як медики рятували у радіаційному котлі жертв катастрофи, – у цих вистражданих роками й пережитими болями спогадах.

Це живі свідки й учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, справжні герої: атомники, пожежники, медики, монтажники, оператори, – котрі пережили гостру променеву хворобу, вступивши в бій з невидимим, але вбивчим ворогом – радіацією, і перемогли його.