Алла Багірова - Чорнобильська хроніка. Люди

Щоб запобігти подальшому розповсюдженню радіації, наприкінці 1986 року зруйнований реактор ЧАЕС накрили «саркофагом». За оцінками міжнародних фахівців, під ним залишилося близько 95 % палива, що містилося в реакторі на момент вибуху, а також значна кількість радіоактивних речовин із залишків зруйнованого реактора.

У грудні 1995 року уряди України та держав Групи семи, а також Європейська комісія підписали Меморандум про взаєморозуміння, яким дали старт розробці програми повного закриття ЧАЕС. 15 грудня 2000-го реактор останнього енергоблоку станції було зупинено назавжди.

Після чорнобильської катастрофи уряди країн світу почали переосмислювати підходи до розвитку атомної енергетики, але спротив екоактивістів, що виник, зокрема, через трагедію, на десятиліття загальмував цей процес.

Після 1991 року українські атомники, врахувавши всі помилки Чорнобиля, взялися за розбудову незалежної та передусім безпечної енергетичної системи. Молода держава постійно потребувала дедалі більшого виробництва екологічно чистої та максимально доступної електроенергії. У жовтні 1996 року було створене Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» – нині оператор чотирьох діючих АЕС України. Відтоді, невпинно дбаючи про безпеку експлуатації атомних потужностей, НАЕК «Енергоатом» стабільно забезпечує більш як половину потреби України в електроенергії, а в осінньо-зимові періоди цей показник сягає 70 %.

Рівень відкритості й професійної порядності українських атомників яскраво демонструється тим фактом, що «Енергоатом» став першою вітчизняною енергогенерувальною компанією, яка здійснює процес транскордонної оцінки впливу на довкілля відповідно до вимог Конвенції Еспо. НАЕК «Енергоатом» також увійшла до першої п’ятірки рейтингу «Найкращі зелені енергогенерації: безвуглецеві генеруючі потужності» (Top Green Power Generators: Carbon-Free Generation Capacity) та посіла перше місце серед державних підприємств України за індексом прозорості.

Правила безпеки пишуться кров’ю. Пам’ятаючи про героїчну жертву ліквідаторів аварії на ЧАЕС, у ДНК кожного працівника атомних станцій закарбовано: найголовніше – безпека людей та довкілля. І це вимагає постійних зусиль світової науки й безперервного підвищення рівня знань, адже небезпечні виклики можуть постати перед нами будь-якої миті.

Показово, що Японія – один із найбільших донорів сучасного й безпечного укриття над поставарійним 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС – після аварії на власній станції «Фукусіма-1» потребувала допомоги українських фахівців. Саме вони навчали японських колег того, як краще захищати персонал від радіаційного впливу, та пояснювали, яких змін довкілля варто очікувати.

Ядерну аварію на Фукусімі вважають другою у світі за наслідками після Чорнобиля. Але спільними зусиллями їх вдалося мінімізувати й знизити потенційну шкоду для здоров’я людей майже до нуля.

Подвиги здійснюють звичайні люди. Такі, як-от старший оператор головних циркуляційних насосів реакторного цеху № 2 третього енергоблока Чорнобильської АЕС Олександр Агулов. Під час аварії він працював у 5-й зміні, був безпосереднім свідком вибуху, а потім рятував товаришів. «Жодною інструкцією тоді не передбачалася навіть теоретична ймовірність вибуху на АЕС», – згадуватиме він передумови жахливих подій.

Такі, як Володимир Макуха, нині військовий капелан і духовний наставник. «Про який рівень інформованості можна говорити, якщо людина однією рукою збирає заражений графіт, а у другій тримає пиріжок? – розповідає він про ті дні. – Потім почали завозити “партизанів”. Так ми називали чоловіків, які відслужили у Збройних силах і були в запасі. А ще їх називали біороботами. Вони сходовою драбиною третього блока підіймалися нагору і з даху скидали графіт назад у реактор. Запам’ятався і справжній, металевий, робот. З колесами від мотоцикла “Ява”. Хоч і металевий, а працювати він відмовлявся – така була радіація. Однозначно – люди менш чутливі».

Перед вашими очима пропливуть історії життя працівників ЧАЕС. Вони розповідають їх «по-рентгенівськи», безкомпромісно чесно. І кожен без винятку день від 26 квітня 1986 року є для них боротьбою за життя. Люди неймовірної витримки й ґарту, 2014 року деякі з ліквідаторів пішли на інший фронт – на сході України. Як завжди, не вагаючись і не зволікаючи.

Захоплююся цими дивовижними людьми, і тому особисто для мене ця документальна збірка – неоціненна. Щиро сподіваюся, що книжка посяде почесне місце у ваших бібліотеках і вкотре нагадає суспільству: справа живих – пам’ятати.