Franz Kafka - Листи до Феліції (1914–1917)

Насправді це видається так, що Ти мала б усе це повністю визнати, що Ти мала б усвідомити, що все, що там відбувається, відбувається і для Тебе, і що все, що вимагає для себе робота, є не упертістю, не настроєм, а допомогою, частково просто необхідною, частково спричиненою умовами мого життя, надзвичайно несприятливими для цієї роботи. Глянь, як я зараз живу. Один, у квартирі моєї старшої сестри. Вона ж мешкає у моїх батьків, оскільки шваґер на війні. Якщо мені не заважає особисте, особливо фабрика, мій розпорядок дня такий: до 2:30 дня я в конторі, далі обід вдома, потім одна або дві години на читання газет, написання листів чи роботи по службі, далі я підіймаюся у свою квартиру (Ти її знаєш) спати чи просто полежати, потім о 9-й вечора я йду до батьків на вечерю (непогана прогулянка), о 10-й повертаюся трамваєм назад і потім не сплю так довго, як це дозволяють сили чи страх перед наступним ранком, страх головних болей у конторі. За останні три місяці сьогодні другий вечір, коли я не працюю, перший був близько місяця тому, тоді я був надто втомленим. За останній час я також мав двотижневу відпустку, тоді, звичайно, розпорядок дня трохи змінився, наскільки це було можливо в ті швидкоплинні два тижні, у хвилюванні, що дні швидко минають. Я зазвичай просиджував до 5-ї години ранку за столом, якось навіть до 7:30, потім спав, в останні дні відпустки мені вже вдалося справді поспати, до 1-ї чи 2-ї години дня; і тоді я вже був вільним і відпочивав до вечора.

Мабуть, Ти зрозумієш, Феліціє, той спосіб життя, який я вів під час відпустки, але моє звичайне життя Ти не можеш засуджувати або не могла дотепер з власної волі. Я сиджу чи лежу в денний час, визнаючи це прийнятним для мене способом життя, один у цих тихих трьох кімнатах, ні з ким не бачуся, навіть з друзями, лише з Максом на кілька хвилин дорогою додому з контори і – я не є щасливим, точно ні, але все ж іноді задоволений тим, що я, наскільки це добре вдається за цих обставин, виконую свій обов’язок.

Такий спосіб життя я завжди визнавав, він завжди був питанням і випробуванням. Ти відповіла на це питання не «ні», але твоє «так» ніколи не охоплювало усього питання. Але щось лишилося прогалиною в цій відповіді, у Тобі, Феліціє, відчувалася ненависть, але якщо це слово для Тебе надто сильне – відраза. Це почалося тоді, коли Ти перебувала у Франкфурті, безпосередній привід я не пам’ятаю, можливо, його й не було, у будь-якому разі ця відраза почала з’являтися у Твоїх листах з Франкфурта, у тому, як Ти реагувала на мій страх за Тебе, як Ти стримувалася. Імовірно, Ти тоді сама ще нічого не знала про це, але згодом Ти це визнала. Чим же був цей страх, про який Ти пізніше так часто говорила в Тірґартені і який ще більше, ніж говорити, змушував Тебе мовчати; що ж це було ще, як не відраза до мого способу життя, а відтак – і до моїх намірів, з якими Ти не могла погодитися і які Тебе ображали. Я бачу, як Ти зі сльозами на очах слухала д-ра В. – це був страх; коли Ти (окремі, можливо, не завжди доречні приклади) ввечері, перш ніж я пішов до Твоїх батьків, не могла дати чіткої відповіді – це був страх; коли Ти в Празі скаржилася на дещо в мені – це був страх, завжди, знову й знову той самий страх. Я пишу «страх» замість «відраза», але обидва почуття змішалися. І те, що Ти врешті-решт казала в «Askanischer Hof» – хіба це не було вибухом цього всього? Чи мала Ти тоді сумніви, прислухаючись до себе? Хіба Ти навіть не казала, що, буцімто, загубила себе, коли Ти… і навіть у Твоєму сьогоднішньому листі, Феліціє, я знаходжу місця, які говорять про цей страх. Не зрозумій мене неправильно, Феліціє. Ця відраза була, але Ти, попри все, наважилася опиратися їй. Це могло б привести до щасливого кінця, я і сам сподіваюся на це в години добробуту. Але зараз ідеться не про це. Ти хочеш пояснення моєї нещодавньої поведінки, і це пояснення полягає саме в тому, що я постійно відчував Твій страх, Твою відразу. Я був змушений не спати над моєю роботою, яка єдина дає мені право на життя, а Твій страх показав мені чи змусив мене боятися (набагато більшим страхом), що в цьому полягала найбільша небезпека для моєї роботи. «Я була знервованою, виснаженою, я думала, що я на межі своїх сил», ось що Ти пишеш, так це й було. Так навіжено ті двоє в мені ще ніколи не боролися, як тоді. І тоді я написав того листа до фройляйн Блох.

Можливо, я, однак, ще не добре обґрунтував свій страх, Твоє ж пояснення в «Askanischer Hof» було лише пізніше, його я зараз не можу враховувати. Одним з показових прикладів, однак, є непорозуміння щодо квартири, кожна деталь Твого плану лякала мене, навіть якщо я не міг їй нічого суперечити, і усі, безперечно, мусили погоджуватися з собою. Лише Ти сама не мала погоджуватися з собою. Ти хотіла щось просте: тиху, скромно облаштовану квартиру для сімейного життя, яку зазвичай мають сім’ї Твого й мого оточення. Ти взагалі не хотіла нічого більшого, ніж мали ці люди (і у своєму сьогоднішньому листі Ти їх згадала, це ті, яким усе падає з неба), але те, що вони мали, ти хотіла повною мірою. Якось я Тебе попросив – це було вже на останній межі страху – уникнути урочистостей у храмі, Ти на це не відповіла, у своєму страху я припустив, що Ти була розлючена через моє прохання, і справді, Ти згадала в «А. H.» і про це. Але що означало уявлення, яке Ти мала про ту квартиру? Воно означало, що Ти погоджувалася з іншими, але не зі мною; але для них квартира є чимось зовсім іншим, ніж вона є для мене. Ці інші, коли укладають шлюб, вже наситилися і шлюб для них є лише останнім великим кушем. Для мене – ні, я не наситився, я не заснував власної справи, яка з кожним роком у шлюбі повинна далі рости, мені не треба постійної квартири, з впорядкованого затишку якої я хочу вести цю справу, але не лише те, що я не потребую такої квартири, лякає мене. Я маю таку жагу до своєї роботи, що мені аж млосно; однак мої теперішні обставини шкодять моїй роботі, і якщо я зараз облаштую квартиру відповідно до Твоїх бажань, то це означає, – якщо не зараз, то у майбутньому, – що я намагаюся зробити ці умови довічними, тобто, накликати найгірше, що може зі мною статися.