Franz Kafka - Листи до Феліції (1914–1917)

[Готель «Askanischer Hof», Берлін]

Зараз я вже не знаю, як я повинен і як мені дозволено до Вас звертатися.

Я не приїду, це були б непотрібні муки для нас усіх. Я знаю, що Ви мені скажете. Ви знаєте, як я це сприйму. Тому я не приїду.

Я поїду сьогодні, ймовірно, у Любек. Я прихоплю з собою, як відносно маленьку, але все-таки втіху, думку, що ми можемо залишитися в хороших стосунках і залишимося в них, навіть якщо зв’язок, якого ми всі б хотіли, виявився для усіх нас неможливим. Феліція, певно, переконувала Вас так само, як і мене. Я бачу все завжди зрозуміліше.

Усього Вам найкращого, особливо після Вашої вчорашньої поведінки Вам безперечно належить моя повага, згадуйте про мене добрим словом.

Телеграма до Феліції Бауер

Феліції Бауер, Берлін, Ліндстрьом,

Ґроссе-Франкфуртер-штрасе, 137

Лист у дорозі зараз все йде повільно щирі вітання

До Феліції Бауер

[Монограма в шапці аркуша H. K.]

Між нами, Феліціє, як мені здається, за останні три місяці зовсім нічого не змінилося, ні в хорошому сенсі, ні в поганому. Звичайно, я готовий до Твого першого дзвінка, і я точно й одразу відповів би на Твого вранішнього листа, якби він прийшов. Однак я не думав написати Тобі – в «Askanischer Hof» нікчемність листів і всього написаного стала надто очевидною, але оскільки моя голова (навіть коли болить, як і сьогодні) залишається незмінною, їй не бракувало думок і мрій, в яких йшлося про Тебе, і наше спільне життя, яке я уявляв, лише іноді було гірким, а так – мирним і щасливим. Проте якось я хотів Тобі хоч і не написати, але передати вістку через когось іншого – Ти не вгадаєш, це була особлива нагода, вигадана перед сном, близько 4-ї години ранку, коли я зазвичай і засинаю.

Але насамперед я не думав писати тому, що мені справді здавалося зрозумілим найважливіше в наших стосунках. Ти довго помилялася, коли так часто посилалася на несказане. Бракувало не слів, а довіри. Оскільки Ти не могла повірити в те, що чула й бачила, Ти думала, що було щось, чого я не сказав. Ти не могла усвідомити владу, яку наді мною має моя робота, Ти усвідомлювала її, але не зовсім. Тому Ти хибно тлумачила всі мої хвилювання через цю роботу, лише хвилювання через цю роботу та пов’язані з цим дивацтва, які Тебе бентежили. Тепер ці дивацтва (щоправда, огидні дивацтва, огидні й мені теж) проявилися для Тебе більше, ніж для будь-кого іншого. Це було цілком природно й сталося не лише з упертості. Зрозумій, Ти була не лише найкращим другом, а й найбільшим ворогом моєї роботи, принаймні з точки зору власне моєї роботи; тому вона була змушена так само, як вона у своїй суті понад усе любила Тебе, зберігати себе й захищатися. Щобільше – у кожній дрібниці. Наприклад, якось я думав про це, сидячи одного вечора з Твоєю сестрою за столом з майже лише м’ясними стравами. Якби там була Ти, я б, напевно, замовив смажений мигдаль.

І в «Askanischer Hof» я мовчав не з упертості. Те, що Ти казала, було таким зрозумілим, я не хочу це повторювати, але серед цього всього були речі, які віч-на-віч майже неможливо було б сказати. Однак Ти сказала їх лише після того, як я доволі довго мовчав або казав щось несуттєве. Пізніше Ти ще доволі довго чекала, аби я заговорив. Я і зараз не кажу нічого проти того, що Ти взяла з собою фройляйн Блох, у листі ж до неї я майже принизив Твою гідність, вона мала право бути з Тобою. Але те, що Ти також дозволила поїхати й своїй сестрі [33] Ерна Бауер (1886–1972) – сестра Феліції Бауер, з усієї сім’ї з Е. у Феліції були найтепліші і найближчі стосунки. , яку я тоді майже не знав, я не розумів. Але присутність обох лише трохи бентежила мене; можливо, якби я і хотів сказати щось вирішальне, мовчав би з упертості. Це було можливо, але я не мав чого сказати. Я бачив, що все було втрачено; я також бачив, що ще в останню мить міг врятувати це якимось несподіваним зізнанням, але в мене такого не було. Я кохав Тебе, як і сьогодні, я бачив Тебе нещасною, я знав, що через мене Ти два роки невинно страждала, як не страждають навіть винуватці; але я також бачив, що Ти не розуміла моє становище. Що мені лишалося? Нічого іншого, окрім того, що я зробив: поїхати з вами, мовчати чи говорити щось зовсім безглузде, слухати історію того дивакуватого візника й дивитися на Тебе з думкою, що це востаннє.

Коли я кажу, що Ти не могла зрозуміти моє становище, то не стверджую, що знаю, як Тобі слід було вчинити. Якби я це знав, то Тобі б про це розповів. Я вкотре намагався показати Тобі моє становище, Ти його, звичайно, зрозуміла, але встановити з ним живий зв’язок – цього Ти не могла. У мені були і є двоє, що борються між собою. Один – майже такий, яким Ти його хотіла б бачити, і те, чого йому бракує для втілення Твого бажання – те він міг би досягти шляхом подальшого розвитку. Жоден з Твоїх докорів в «Askanischer Hof» не стосувався його. Але інший думає лише про роботу, це його єдина турбота; вона робить так, що йому не чужі найниціші уявлення; смерть його найкращого друга уявляється йому насамперед як, хоч і тимчасова, але перешкода для роботи; цю ницість врівноважує те, що заради своєї роботи він і сам готовий страждати. І от ці двоє ведуть боротьбу, але це не реальне протистояння, коли вони по черзі завдають удари одне одному. Перший залежний від другого, він би ніколи, з внутрішніх причин, ніколи б не був у змозі розгромити іншого, навпаки, він щасливий, коли щасливий інший, а коли другий, судячи з усього, програє, то перший падає перед ним навколішки й не хоче бачити нікого іншого, окрім нього. Ось воно як, Феліціє. І все ж вони борються між собою, і все ж обидва могли б належати Тобі, лише нічого не можна змінити в них, окрім як знищити їх обох.