Светлана Алексиевич: У війни не жіноче обличчя

Гадаю, що, напевно, сьогодні я ставила б інші запитання і почула б інші відповіді, і написала б іншу книжку, не зовсім іншу, але ж іншу. Документи (з якими я маю справу) — живі свідчення, вони не застигають, як охолола глина. Не ціпеніють. Вони рухаються вкупі з нами. Про що б я здебільшого розпитувала тепер? Що хотіла б додати? Мене б дуже цікавила... підшукую слово... біологічна людина, а не тільки людина часу та ідеї. Я спробувала б заглянути глибше до людської природи, в темряву, до підсвідомості. До таємниці війни.

Написала б, як прийшла до колишньої партизанки... Огрядна, але ще вродлива жінка — і вона мені розповідала, як їхня група (вона старша і двоє підлітків) вийшла в розвідку і несподівано захопила в полон чотирьох німців. Довго з ними кружляли лісом. Натрапили на засідку. Ясно, що з полоненими вони вже не прорвуться, не пройдуть, і вона вирішила — розстріляти. Підлітки вбити не зможуть: протягом кількох днів вони ходять лісом разом, а якщо ти так довго з людиною, навіть чужою, все одно до неї звикаєш, вона ближчає — уже знаєш, як вона їсть, як вона спить, які в неї очі, руки. Ні, підлітки не зможуть. Це вона відразу зрозуміла. Отже, вбити має вона. І ось вона згадувала, як їх убивала. Довелося обманювати і тих, і тих. З першим німцем пішла нібито по воду і вистрілила ззаду. У потилицю. Другого по хмиз повела... Мене вразило, як спокійно вона про це розповідала.

Ті, хто був на війні, згадують, що цивільна людина перетворюється на військового за три дні. Чому достатньо лише трьох днів? Чи це теж міф? Швидше за все. Людина там — більш незнайома і незбагненна.

У всіх листах я читала: «Я вам не все розповіла тоді, бо інший був час. Ми звикли багато про що мовчати...», «Не все вам довірила. Нещодавно про це не можна було говорити. Але соромно», «Знаю вирок лікарів: у мене страшний діагноз... Хочу розповісти всю правду...»

А нещодавно надійшов такий лист: «Нам, старим, важко жити... Але не через маленькі й принизливі пенсії ми страждаємо. Найбільше ранить те, що нас вигнали з великого минулого до нестерпно маленького справжнього. Уже ніхто нас не кличе виступати до шкіл, музеїв, уже ми не потрібні. У газетах, якщо почитаєш, фашисти стають благороднішими, а червоні солдати страшнішими».

Час — це теж батьківщина... Але я, як і раніше, їх люблю. Не люблю їхній час, а їх люблю.

Усе може стати літературою...

Найбільше мене зацікавив у моїх архівах блокнот, де я записувала ті епізоди, які викреслила цензура. А також — мої розмови з цензором. Там же я знайшла сторінки, які викинула сама. Моя самоцензура, моя власна заборона. І моє пояснення — чому я це викинула. Багато з того і з іншого вже відновлено в книжці, але кілька сторінок хочу дати окремо — це вже документ. Мій шлях.

«Я вночі тепер, бува, прокинуся... Неначе хтось ну... плаче поруч... Я — на війні...

Ми відступаємо... За Смоленськом якась жінка виносить мені свою сукню, я встигаю перевдягнутися. Іду одна... серед чоловіків. То я ходила в штанях, а то йду в літній сукні. У мене раптом почалися ці діла... Жіночі... Раніше почалися, напевно, через хвилювання. З переживань, з образи. Де ти тут що знайдеш? Соромно! Як я соромилася! Під кущами, в канавах, у лісі на пеньках спали. Стільки нас було, що місця в лісі на всіх бракувало. Йшли ми розгублені, обдурені, нікому вже не вірили... Де наша авіація, де наші танки? Те, що літає, повзає, гримає, — усе німецьке.

Ось такою я потрапила в полон. Останнього дня перед полоном перебило ще обидві ноги... Лежала і під себе мочилася... Не знаю, де взяла сили виповзти вночі в ліс. Випадково підібрали партизани...

Мені шкода тих, хто цю книжку прочитає і хто її не прочитає...»

«Я була на нічному чергуванні... Зайшла до палати тяжкопоранених. Лежить капітан... Лікарі попередили мене перед чергуванням, що вночі він помре. Не дотягне до ранку... Питаю його: "Ну, що? Як тобі допомогти?" Ніколи не забуду... Він раптом усміхнувся, така світла усмішка на змученому обличчі: "Розстебни халат... Покажи мені свої груди... Я давно не бачив дружину..." Я розгубилася, я ж іще навіть не цілувалася ні з ким. Щось я там йому відповіла. Втекла і повернулася за годину.

Він лежав мертвий. І та усмішка в нього на обличчі...»

«Під Керчю... Уночі під обстрілом ішли ми на баржі. Загорілася носова частина... Вогонь поліз палубою. Вибухнули боєприпаси... Великий вибух! Вибух такої сили, що баржа накренилася на правий бік і почала тонути. А берег уже недалеко, ми розуміємо, що він десь поряд, і солдати кинулися у воду. З берега застукали кулемети. Галас, стогони, матюки... Я добре плавала, я хотіла бодай би одного врятувати. Бодай єдиного пораненого... Це ж вода, а не земля — поранена людина загине відразу.