Светлана Алексиевич - У війни не жіноче обличчя

Знаєте, яка у війну була в нас усіх думка? Ми мріяли: "От, хлопці, дожити б... Та якими ж щасливими люди стануть після війни! Яке щасливе, яке гарне настане життя. Люди, які такого зазнали, вони жалітимуть одне одного. Любитимуть. То будуть інші люди". Ми не сумнівалися в тому. Ані трошечки.

Моя ти діамантова... Люди, як і раніше, ненавидять один одного. Знову вбивають. Оцього я не розумію... І хто це? Ми... Ми це...

Під Сталінградом... Тягну я двох поранених. Одного протягну — залишаю, потім — другого. І так тягну їх почергово, бо дуже важкі поранені, їх не можна залишати, і в цього, і в того, як це просто пояснити, високо відбиті ноги, вони стікають кров’ю. Тут хвилина дорога, кожна хвилина, і раптом, коли я подалі від бою відповзла, менше стало диму, раптом я виявляю, що тягну одного нашого танкіста і одного німця... Я сама собі жахалася: там наші гинуть, а я німця рятую. Я запанікувала... Там, у диму, не розібралася... Бачу: людина вмирає, людина кричить... А-а-а... Вони обидва обгорілі, чорні. Однакові. А тут я розгледіла: чужий медальйон, чужий годинник, все чуже. Ця форма проклята. І що тепер? Тягну нашого пораненого і думаю: "Повертатися за німцем чи ні?" Я розуміла, якщо я його залишу, то він невдовзі помре. Від утрати крові... і я поповзла за ним. Я продовжувала тягти їх обох...

Це ж Сталінград... Найстрашніші бої. Найстрашніші. Моя ти діамантова... Не можна мати одне серце для ненависті, а друге — для любові. У людини воно одне, і я завжди думала, як врятувати своє серце.

Після війни довго боялася неба, навіть звести голову до неба. Боялася побачити зорану землю. А по ній уже спокійно ходили граки. Птахи швидко забули про війну...»

1978–2004

Так мільйони убитих задешево Протоптали стежину в пітьмі...