Светлана Алексиевич: У війни не жіноче обличчя

Історія — крізь розповідь ніким не поміченого свідка і учасника. Так, мене це цікавить, це я хотіла б зробити літературою. Але оповідачі — не лише свідки, менш за все свідки, але актори і творці. Неможливо наблизитися до реальності впритул, лоб до лоба. Між реальністю і нами — наші почуття. Розумію, що маю справу з версіями, у кожного своя версія, а вже з них, із їхньої кількості і сплетіння, народжується образ часу й людей, що живуть у цей час. Але я б не хотіла, щоб про мою книжку сказали: її герої реальні, і не більше. Це, так би мовити, історія. Лише історія.

Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я — історик душі. З одного боку, досліджую конкретну людину, що живе в конкретний час і брала участь у конкретних подіях, а з іншого — мені треба розгледіти в неї всередині вічну людину. Дрижання вічності. Те, що є всередині людини завжди.

Мені кажуть: ну, спогади — це і не історія, і не література. Це просто життя, засмічене і не очищене рукою художника. Сирий матеріал говоріння, скрізь на дні його чимало. Усюди розкидане це цеглиння. Однак цеглини ще не храм?! Але для мене все інакше... Саме там, у теплому людському голосі, у живому відображенні минулого приховані первозданна радість і оголений непереборний трагізм життя. Його хаос і жага. Одиничність і незбагненність. Там вони ще ніяк не оброблені. Першотвори.

Я будую храми з наших почуттів... З наших бажань, розчарувань. Мрій. З того, що існувало, але може зникнути.

Ще раз про те саме... Мене цікавить не тільки та реальність, яка нас оточує, а й та, що всередині нас. Мені цікава не сама подія, а подія почуттів. Скажімо так — душа події. Для мене почуття — реальність.

А історія? Вона — на вулиці. У юрбі. Я вірю, що всередині кожного — шматочок історії. У того — півсторінки, у цього — дві-три. Ми спільно пишемо книжку часу. Кожний волає про свою правду. Кошмар відтінків. І треба все це розчути, і розчинитися в усьому цьому, і стати цим усім. І водночас не втратити себе. З’єднати мову вулиці й літератури. Складність іще й у тому, що про минуле ми говоримо сьогоднішніми словами. Як передати ними почуття тих днів?

Зранку телефонний дзвінок: «Ми з вами не знайомі... Але я приїхала з Криму, телефоную із залізничного вокзалу. Далеко це від вас? Хочу розповісти вам свою війну...»

Так?!

А ми намірилися з моєю дівчинкою поїхати до парку. Покататися на каруселі. Як пояснити шестирічній крихітці, що я роблю? Вона нещодавно в мене спитала: «Як це — війна?» Як відповісти... Я хочу пустити її в цей світ із ласкавим серцем і навчаю, що не можна знічев’я квітку зривати. Шкода сонечко розчавити, відірвати в бабки крильце. А як пояснити дитині війну? Пояснити смерть? Відповісти на запитання: навіщо там убивають? Убивають навіть маленьких, таких як вона. Ми, дорослі, наче змовилися. Розуміємо, про що йдеться. А ось — діти?

Після війни мені якось батьки це пояснили, а я своїй дитині вже не можу пояснити. Знайти слова. Війна нам подобається дедалі менше, нам дедалі важче знайти їй виправдання. Для нас це вже просто вбивство. У всякому разі, для мене це так.

Написати б таку книжку про війну, щоб від війни нудило, і навіть думка про неї була б огидною. Божевільною. Передовсім генералів нудило б...

Мої друзі-чоловіки (на відміну від подруг) приголомшені такою «жіночою» логікою. І я знову чую «чоловічий» аргумент: «Ти не була на війні». А може, це й добре: я не відчуваю ненависті, у мене нормальний зір. Невійськовий, нечоловічий.

В оптиці є поняття «світлосили» — це спроможність об’єктива гірше або краще зафіксувати ухоплене зображення. Так ось, жіноча пам’ять про війну найбільш «світлосильна» за напруженням почуттів, за болем. Я б навіть сказала, що «жіноча» війна страшніша, ніж «чоловіча». Чоловіки ховаються за історією, за фактами, війна їх полонить як дія і протистояння ідей, різних інтересів, а жінки захоплені почуттями. І ще — чоловіків змалу готують, що їм, можливо, доведеться стріляти. Жінок цього не вчать... Вони не збиралися виконувати цю роботу... І вони пам’ятають інше, і по-іншому пам’ятають. Здатні побачити те, що приховано від чоловіків. Ще раз повторю: їхня війна — із запахом, із кольором, із докладним світом існування: «Дали нам речові мішки, ми пошили з них собі спіднички», «У військкоматі в одні двері зайшла в сукні, а в інші вийшла в штанях і гімнастерці, косу відрізали, на голові залишилася тільки гривка...», «Німці розстріляли село й поїхали... Ми прийшли на те місце: утоптаний жовтий пісок, а зверху — лише один дитячий черевичок...» Не раз мене попереджали (переважно чоловіки-письменники): «Жінки тобі понавидумують. Навигадують». Але я переконалася: таке не вигадати. У когось списати? Якщо це можна списати, то тільки з життя, тільки в нього така фантазія.