Светлана Алексиевич - У війни не жіноче обличчя

— Правди.

— А ви вважаєте, що правда — те, що в житті. Те, що на вулиці. Під ногами. Для вас вона така низька. Земна. Ні, правда — те, про що ми мріємо. Якими ми хочемо бути!

«Наступаємо... Перші німецькі селища... Ми — молоді. Сильні. Чотири роки без жінок. У льохах — вино. Закуска. Ловили німецьких дівчат і... Десять чоловіків ґвалтували одну... Жінок було замало, населення тікало від Радянської армії, брали юних. Дівчаток... Дванадцять-тринадцять років... Якщо вона плакала, били, щось заштовхували до рота. Їй боляче, а нам смішно. Я тепер не розумію, як я міг... Хлопчик з інтелігентної родини... Але це був я...

Єдине, чого ми боялися, щоб наші дівчата про це не дізналися. Наші медсестри. Їх стидалися...»

«Потрапили в оточення... Блукали лісами, болотами. Їли листя, їли кору дерев. Якесь коріння. Нас було п’ятеро, один зовсім хлопчисько. Щойно призвали. Уночі мені сусід шепоче: "Хлопчисько напівживий, все одно помре. Ти розумієш..." — "Ти про що?" — "Мені один зек розповідав... Вони, коли з табору бігли, спеціально брали з собою молодого... Людське м’ясо їстівне... Так рятувалися..."»

Ударити сили не стало. Назавтра ми зустріли партизан...»

«Партизани вдень приїхали на конях до села. Вивели з дому старосту і його сина. Сікли їх по голові залізними прутами, поки вони не впали. І на землі добивали. Я сиділа коло вікна. Усе бачила... Серед партизанів був мій старший брат... Коли він увійшов до нашого будинку і хотів мене обійняти: "Сестричко!!!" — я закричала: "Не підходь! Не підходь! Ти — вбивця!!!" А відтак оніміла. Місяць не розмовляла.

Брат загинув... А що сталося б, якби він був живий? І повернувся б додому...»

«Уранці карателі підпалили наше село... Урятувалися лише ті люди, які втекли до лісу. Утекли без нічого, з порожніми руками, навіть хліба з собою не взяли. Ні яєць, ні сала. Уночі тітка Настя, наша сусідка, била свою дівчинку, бо та весь час плакала. З тіткою Настею були п’ятеро її дітей. Юлечка, моя подружка, найслабша. Вона завжди хворіла... І чотири хлопчики, всі маленькі, й усі теж просили їсти. І тітка Настя збожеволіла: "У-у-у...У-у-у... "А вночі я почула... Юлечка вмовляла: "Мамочко, ти мене не топи. Я не буду... Я навіть їсточки просити в тебе не буду. Не буду..."

Уранці Юлечки вже ніхто не побачив...

Тітка Настя... Ми повернулися в село на вуглинки... Село згоріло. Невдовзі тітка Настя повісилася на чорній яблуні у своєму саду. Висіла низько-низько. Діти стояли біля неї і просили їсти...»

Із розмови з цензором:

— Це — брехня! Це наклеп на нашого солдата, який визволив пів-Європи. На наших партизанів. На наш народ-герой. Нам не потрібна ваша маленька історія, нам потрібна велика історія. Історія Перемоги. Ви не любите наших героїв! Ви не любите наші великі ідеї. Ідеї Маркса і Леніна.

— Так, я не люблю великі ідеї. Я люблю маленьку людину...

«Сорок перший рік... Ми в оточенні. З нами політрук Лунін... Він зачитав наказ, що радянські солдати ворогові не здаються. У нас, як сказав товариш Сталін, полонених немає, а є зрадники. Хлопці вийняли пістолети... Політрук наказав: "Не треба. Живіть, хлопці, ви — молоді". А сам застрелився...

А це вже сорок третій... Радянська армія наступає. Йшли Білоруссю. Пригадую маленького хлопчика. Він вибіг до нас звідкись із-під землі, з льоху, і кричав: "Убийте мою мамку... Убийте! Вона німця любила..." Його очі здавалися круглими зі страху. Слідом бігла чорна стара. Уся в чорному. Бігла і хрестилася: "Не слухайте дитя. Дитя збожеволіло..."»

«Викликали мене до школи... Зі мною розмовляла вчителька, яка повернулася з евакуації:

— Я хочу перевести вашого сина до іншого класу. У моєму класі — найкращі учні.

— Але у мого сина тільки "п’ятірки".

— Це нічого не важить. Хлопчик жив під німцями.

— Так, нам було важко.

— Я не про те. Усі, хто був в окупації... Вони під підозрою...

— Що? Я не розумію...

— Він про німців дітям розповідає. І він заїкається.

— Це в нього зі страху. Його побив німецький офіцер, який жив у нас на квартирі. Був невдоволений, як син почистив йому чоботи.

— Ось бачите... Самі зізнаєтеся... Ви жили поряд із ворогом...

— А хто цього ворога допустив до самої Москви? Хто нас тут залишив із нашими дітьми?

Зі мною — істерика...

Два дні боялася, що вчителька повідомить про мене. Але вона залишила сина у своєму класі...»

«Удень ми боялися німців і поліцаїв, а вночі — партизанів. У мене останню корівку партизани забрали, залишився у нас тільки кіт. Партизани голодні, злі. Повели мою корівку, а я — за ними... Кілометрів десять ішла. Благала — віддайте. Троє дітей голодних у хаті на печі залишила. "Іди, тітко! — насварили. — Бо пристрелимо".