Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

— Ми сьогодні помремо, але ти не бійся.

А я спитала:

— Як помремо? Мені всього дев’ять років!

Мама крізь сльози посміхнулася. Не було ні краплинки світла, і я не могла це побачити, але знала — вона посміхнулася.

— Для смерті вік не важить. Такий обстріл нам не пережити. Боже, як страшно!

Хотіла відчути мамин страх, але не могла — я ще не відчувала страху, тільки сильно стукотіло серце.

— Що найстрашніше в смерті? — спитала я маму.

— Те, що ми більше ніколи не побачимо сонця.

Але мама помилилася — ми вижили.

У моєму житті з осені 1994 року сонце сходило багато разів, і я навчилася класифікувати страх як давній об’єкт усвідомлення.

Божевільний Юрочка, хлопчик-сусід, теж помилявся, стверджуючи, що в кімнату влетів снаряд і насправді ми дуже давно мертві. Ми не загинули — ми перейшли на інший рівень буття. Я знаю це напевне, прощаючись із містом свого дитинства і своєї юності.

Прощавай, сіре дощове небо! Прощавай, криваве руде сонце! Прощавайте, курні вулиці в кіптяві згарищ! Я люблю вас і одного разу відчую знову.

Коли земне тіло перетворюється на попіл, ми переглядаємо життя, захоплюючи моменти істини: то нехай сьогоднішній дощ і канонада за пагорбом повторяться!

Нехай прогримить грім. Нехай тунель із кривавого сонця забере в кращий світ усі заблукалі душі. Нехай махові колеса здійснять свій оберт.

Поліна

За перекладами М. Якубовича та Я. Полотнюка.

Гарна штучка — чотки для намазу.

Леда — мати Єлени Прекрасної.

Тихе — богиня щастя.

Допоможіть!

Швидше!

Де росіяни?

Чеченці.