Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Але ми сказали, що вирушаємо в дорогу далі.

Умови життя колишніх сусідів справили на нас тяжке враження. Від непростого життя народ сильно випиває в таких місцях. Дуже страшно це спостерігати нам, людям, які не знають, що таке випивка, і я внутрішньо здригнулась, уявивши, що мені доведеться затриматись у цьому сільці. Хотілось якнайшвидше втекти звідтіля. На прощання ми обійняли тьотю Валю й пообіцяли писати листи.

Зараз ми їдемо до Ставрополя. Це одне з найбільших міст Північного Кавказу. Від Ґрозного воно на відстані 500 км. Я ніколи не була в Ставрополі, але частина моїх предків звідти: мати Юлі-Маліки, прапрабабуся Єлена народилася там.

Коли сідали в автобус, то встигли вислухати ще одну історію російської біженки з Чечні, Катерини. Молода жінка, почувши, що ми з Ґрозного, заплакала і сказала:

— Тут пекло, ще страшніше, ніж у Чечні. Влада нічого для нас не робить. Там, у Чечні, нас можуть убити за національною ознакою, а тут просто ненавидять. Місцеві знущаються, обзивають «чеченськими тварюками», «чурками». Так називають усіх росіян, які народилися в Чечні. Якщо ти там народився — на тобі тавро! Допомоги не дочекаєшся. А гидоту роблять винахідливо: то будинок підпалять, то з села виженуть. Я як білизну поперу, у дворі повішу, її чорнилом заливають. Собаку нашого недавно вбили. Немає життя — хоч вішайся. Чеченці чеченцям допомагають. Підтримують. Багатьох за кордон відправляють у райські умови. До нас же, російських біженців із Чечні, нікому діла немає.

22.20. Привіт!

Ми в готелі «Ельбрус». Це один із дешевих готелів Ставрополя, в районі Нижнього ринку. Усіх запускають без перевірок, але, коли прочитали в нас у паспорті: «Чеченська Республіка», попри російські прізвища, нам не здали номер. Відправили в найближче відділення міліції, щоб там нас перевірили, чи не є ми «чеченськими бандитами». У міліції нас змусили заповнити анкети з питаннями, хто ми, звідки й у яких справах прибули. Потім дали дозвіл, щоб ми винайняли номер у готелі. Ми повернулися в «Ельбрус». Працівники довго дивувалися, як це міліція не попросила в нас хабар і відпустила просто так! Але я завбачливо показала правоохоронцям посвідчення журналіста, і про хабар навіть мови не було. Попалися порядні міліціонери!

Номер, за місцевими мірками, ми зняли недорого. Кімнатка, два ліжка. Ванни немає. Щоб помитись у душі, треба пройти метрів сто, спуститися сходами і поблукати. Радіо в номері працює, а телевізор — ні. Він старий, із СРСР.

Ставрополь розташований на горбах, як Рим. Місто красиве, багато дерев. Але різкі перепади тиску. Болить голова.

Мені, звичній жити в суворому мусульманському світі, не подобається місцева вільна поведінка, веселі люди напідпитку. Я хочу додому! Мені вперше так страшно. Тому що всі ці люди не схожі на мене. Вони не погані і не гарні. Просто — інакші. Я не маю сил зрозуміти їх, немов зійшла з інопланетного корабля, у довгому одязі та хустці часів давньої Палестини.

Сьогодні жінка на вулиці зробила зауваження, що я схожа на циганку.

— Циган усі зневажають і ганяють, — сказала вона. — Зніми хустку! Ти ж росіянка. Не ганьбись.

— Чому я повинна не бути схожою на циганку? — здивувалась я. — Вони чудово співають і танцюють! До того ж я не вважаю себе росіянкою.

— Ти вважаєш себе чеченкою? — спитала вона здивовано.

— Я вважаю себе людиною.

— Але в хустці ти схожа на циганку або чеченку! — заперечила жінка.

— А чим погано бути схожою на чеченку? — сказала я.

— Мерзота! Як ти можеш?! Вони ж «чорні»!

Після чого обізвала мене дурепою і пішла.

Як добре я тепер розумію вбитого в стихійній перестрілці Володю-Ваху, росіянина, який прийняв іслам, молився і вів скромний спосіб життя. Він не зміг виїхати з Чечні до Росії. Говорив, тут надто вільні звичаї.

Багато з людей моєї батьківщини, незважаючи ні на що, скромні й вірять у Бога. Це допомагає їм перемагати внутрішніх демонів. Ангелів немає на землі, вони в раю. Але люди можуть удосконалюватись.

Хочу додому!

Я вдома. 31 жовтня гриміли теракти. Вибухнула машина біля лікарні № 9, і був вибух на в’їзді в Ґрозний.

Знову загинули люди. Війні немає кінця.

Про це говорить стара притча, яку розповіла мені в дитинстві тьотя Мар’ям:

Багато років тому жив святий старець. Він здійснював паломництва, молився Богові й умів зцілювати. Слава його йшла поперед нього. Жителі виходили — щоб привітати велику людину. Однак старець, проходячи через наші краї, поспішав їх швидше залишити, не зупинявся, та ще й підняв краї свого білого плаща.