Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

На П’ятачку ми познайомилися з Дунею, жінкою п’ятдесяти років. Вона, маючи трикімнатну квартиру в новобудові, здає її людям і сама з дітьми теж там мешкає.

— Так за двадцять років я зможу сплатити кредит за житло! — повідомила Дуня. — Моя родина з шести людей живе на кухні і спить по черзі, а всі кімнати й коридор ми здаємо!

Ми з мамою зупинилися в неї на нічліг, заплативши 200 р. за добу — така такса.

Я вперше в житті увійшла в ліфт і, якщо чесно, налякалась: прийшла думка, що він може впасти. Але з ліфтом виявилося все гаразд, і він довіз нас до висотного поверху плавно й спокійно.

Нас поселили в залі на розкладачках. В одній кімнаті мешкали четверо пожильців: жінка з матір’ю-пенсіонеркою та хлопець із дівчиною; в іншій троє: чоловік, який працює на заводі, його онучка та якась студентка. У квартирі на шістдесят квадратних метрів одночасно перебували чотирнадцять-шістнадцять осіб, три собаки й два коти!

Дуня — росіянка. Народилась у маленькому селі. Хотіла жити в місті, нормально працювати, але одержати кредит на житло можна, зібравши безліч довідок і під нереальні, грабіжницькі відсотки. Щоб не потрапити в боргову в’язницю, родині Дуні доводиться жити, здаючи весь простір квартири по квадратах, щоб хоч якось розплатитися з банком!

У перший вечір у квартирі Дуні сталася пригода: ми з мамою побачили воду в крані у ванній. Ми такого не бачили багато років! Звичайно, до 1994 р. ми жили у квартирі з усіма вигодами, але потім почалися війни, перебої з питною водою та життя без опалення й електрики. У ванну кімнату, після того як я помила голову, зайшла мама. Ми з Дунею сиділи на кухні й розмовляли. Раптом чуємо: вода ллється на підлогу. Але ж під нами ще дев’ять поверхів! Хазяйка стала стукати у ванну й говорити:

— У вас усе гаразд?

А мама у відповідь:

— Вода на підлогу ллється. Може, так і має бути?

Ми смикнули двері — і на нас ринув потоп! Мої ноги були по кісточки у воді! Вода заповнила миттю всі кімнати й коридор. Я забігла у ванну і побачила, що забула натиснути перемикач і тепер вода частково ллється з крана у ванну, а частково з душу прямо на кахлі! Зливу в підлозі немає, і вода розтікається по всій квартирі. Мама нічого не могла зрозуміти.

Я, хазяйка квартири та її дочки похапали відра, ганчірки і стали збирати з підлоги воду, боячись, що прибіжать зі скандалом нижні затоплені мешканці. А мама сиділа у ванні в «костюмі Єви» й злилася.

Дуня вимкнула душ і сказала, що ми просто забули за час війни в Чечні, як користуватися краном у ванній, тому вона анітрохи не гнівається. Усе розуміє. З нижніми мешканцями обійшлося — ми оперативно зібрали воду з підлоги.

У Ставрополі в XIX столітті народилася моя прапрабабуся Єлена. За незвичайну красу: синьо-зелені очі, русяву важку косу до землі — люди називали її Персіянкою. Горянин у папасі перекинув Єлену через коня й відвіз у гірський аул. Лише через кілька років, з Юлею-Малікою на руках, тікала вона від чоловіка, у рідну домівку. Але батьки невдовзі померли. Не втративши своєї краси, Єлена вийшла заміж удруге.

У новому шлюбі народила шістьох дочок і п’ятьох синів. Їхній великий дерев’яний будинок стояв на околиці Ставрополя, за залізницею. Хрещеним батьком усіх дітей став відомий у той час меценат Г. К. Праве. Він часто відвідував родину, привозячи під Різдво санчата з подарунками.

Загриміла революція, сталося вбивство царської родини, почалася Перша світова, потім — громадянська війна. Усі діти, крім старшої дочки Юлі-Маліки й молодшенької, названої на честь матері Єленою, загинули у вихорі XX століття. У Юлі-Маліки народилася дочка Галина. У Галини народилася моя мама. У мами народилася я. А в молодшенької Єлени народилася дочка, яку вона назвала, за родинною традицією, Юлія. Зараз Юлії має бути за сімдесят років.

Мама розповідає, що Юлія спілкувалася з моєю бабусею Галиною. Разом молодими дівчатами вони переживали Другу світову. Але ми не знаємо адреси Юлії, адже з 1994 р. мама не писала листів двоюрідній тітоньці — папери загубилися, згоріли.

Ми ходили й дивилися на старі будинки: мама намагалася згадати, де вона гостювала багато років тому, у своїй юності, але марно.

Ми знайшли тітоньку Юлію! Дивилися старі таблички в під’їздах на вулиці Доваторців і випадково побачили знайоме прізвище! Старенька жінка в окулярах, спираючись на ціпок, відчинила нам двері.

Мене вона не бачила ніколи, а маму тільки в її юності. Тому тітонька Юлія не впізнала нас. Передусім вона попросила наші паспорти, щоб перевірити, хто ми насправді: ні я, ні мама не здивувалися. Ми звикли в Чечні ходити з паспортами, бо військові, не виявивши паспорта, могли людину запросто розстріляти.