Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Тітонька Юлія ставила запитання, які могли знати тільки люди з нашого роду. Наприклад, про свого двоюрідного брата, сина Юлі-Маліки. Його звали Ігор. У 1941 р. йому виповнилося 16 років. Він підробив документи, що йому вісімнадцять, і вирушив на фронт — захищати Батьківщину від фашистів. З ним вирушила дівчина-вірменка сімнадцяти років, його перше кохання.

На парашутах їхній загін кинули на сигнальні вогнища. Але це були неправильні вогнища — засідку спланували німці. Ще в повітрі Ігоря поранили з кулемета. Він зі зброєю в руках залишився прикривати товаришів, щоб ті змогли відійти. З ним залишилася дівчина, яка його кохала. За кілька днів їхні мертві тіла з жахливими слідами катувань виявили радянські партизани. Юля-Маліка протягом шести років добивалася пенсії за втрату сина. Держава відмовлялася платити! Але в результаті, після того як кілька хлопців із загону, які вижили завдяки його подвигу, дали свої свідчення, державі довелося платити крихітну пенсію матері за втрату сина.

Коли тітонька Юлія зрозуміла, що ми її справжні, але дуже далекі родичі, вона зраділа:

— Слава Богу! Я думала, вас давно вбило в Ґрозному під бомбами!

Тіточка напоїла нас чаєм і розповіла про свою дочку, яка молодша за мою матір усього на два роки.

— Вона живе в Москві. Працює лікаркою, недалеко від трагічно відомого театру «Норд-Ост». Рятувала отруєних людей — їх привозили в клініку після теракту. Удова. Виховала двох прийомних синів.

Тітонька Юлія дозволила пожити в себе тиждень, але з реєстрацією допомагати не стала. Нам довелося зареєструватись у незнайомої жінки з П’ятачка на Нижньому ринку по 250 р. за місяць із людини.

Ураза-Байрам! Марх дал кхобал Дойл!

Ми з мамою ходили до музею, який колись заснував Г. К. Праве. У музеї я бачила коштовні камені, опудала звірів, меблі початку XX століття. Поки ми ходили музеєм, познайомилися з літнім чоловіком.

— Ви нічого не знаєте про російські міста! — сказав він. — У Ставрополі мафія поділила райони між собою і збирає данину. Тут заправляють мафіозі вірменського та грузинського світу. Росіяни давно не при владі.

Ми говорили про те, що влада штучно роз’єднала народи, які тривалий час жили дружно. Щоб чинити свої «темні справи» і ніхто не влаштував революцію, твердячи про несправедливість. Щоб натомість громадяни гризли одне одного на національному ґрунті. Продуманий, хитрий і підлий план.

— Я була школяркою в м. Ґрозному в 70-х роках, — сказала мама. — Усі дружили, закохувались, сварились, але ніхто ніколи не згадував про національність. На цьому ґрунті не було конфліктів! Прийшовши на весілля до однокласниці після закінчення школи, ми немов потрапили в казку: дивовижна музика, веселі танці, пісні — тільки тоді ми здогадалися, що дівчинка, яка весь час навчалася з нами на «відмінно», — циганка!

Сьогодні ми винайняли маленький будинок у районі Нижнього ринку. Завдавати клопотів тітоньці Юлії більше не можна. Купити ми нічого не могли на жалюгідні гроші, які моя мама одержала у вигляді компенсації за зруйноване житло. Ми стали бомжами, без свого житла і своїх речей! Що буде потім, краще не загадувати!

У житлі, яке ми винайняли за 4500 р., немає навіть гарячої води, опалення газово-пічне. Будинок споруджений понад сто років тому.

Компенсацію за поранення на мирному ринку в ході обстрілу ракетою не дають. Лікуємося за свій кошт.

Щодо мого переведення в один зі ставропольських вищих навчальних закладів вийшло так: дивлячись нам просто в очі, зажадали хабар у євро! (Ми жодного євро ніколи не тримали в руках.) Нам пояснили, що «пільгове» бюджетне місце, якщо перевести хабар у російські гроші, «коштує» від 70 000 р.! Пояснили це в кабінеті декана.

— Нас не турбує, що ви з Чечні, що були поранені — ми тут не «комітет милосердя». Є ставки. Хто з ними не погоджується, той вільний. Ми й так пішли вам назустріч: із чеченців ми вимагали б 100 000 р. за переведення з чеченського вишу до себе на факультет! Спасибі, у вас російське прізвище.

Ми з мамою в шоковому стані розвернулись і вийшли геть.

В іншому виші, куди ми пішли пізніше, нам відразу заявили про «добровільно-примусовий внесок» ректорові. Це замість того, щоб допомогти нам, людям із Чечні!

Тітонька Юлія нас утішала: годувала пиріжками, смачним курячим пловом. Вона, незважаючи на вік, дуже бадьора, сповнена сил. Вона обдзвонила всі виші Ставрополя, з’ясувала, що бюджетні місця є в Північно-Кавказькому університеті.