Поліна Жеребцова: Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

А про станицю Курську вчительки зауважили:

— Там злидні. Навіть залізниці немає! Куди ви зібралися?!

10.10. Ми вийшли з автобуса в незнайомому селищі й вирішили випробувати долю: пересіли на інший напрямок. Він веде в мале село під містом Будьоннівськом, сумновідомим, бо там Шаміль Басаєв захопив лікарню. Десь там загубились дівчинка Альонка й тьотя Валя, на яких звели наклеп і які ледве зуміли втекти з Чечні живими.

Я пам’ятаю, як вони жили в Ґрозному, у шикарній трикімнатній квартирі, повній добра. Ми постараємося знайти колишніх сусідів. Усі ці роки в нас не було ні їхнього телефону, ні їхньої домашньої адреси, знаємо тільки назву села. Чи там вони? Чи не переїхали? Як живуть?

Дивлюсь у вікно: наш автобус їде через порожні поля, лісосмуги. Його веде вдалину сонце.

10.40. Зупинка в маленькому місті Ставропольського краю Зеленокумську. На автостанції до людей з автобуса підійшов росіянин сорока років. Вусатий, повненький, зовсім тверезий. Він сказав:

— Допоможіть, чим можете: ми з дружиною та дітьми біженці з Ґрозного. Ми жили в Заводському районі, на вулиці Рози. Тут голодуємо, житла немає. Влада не допомагає. Роботи немає. Подайте на хліб!

Люди з «нашого» автобуса показали на нас пальцями і сказали:

— Вони теж із Ґрозного.

Чоловік страшенно зрадів, підбіг до нас і запитав:

— Ви з якого району?

— Старопромисловського, — відповіла мама і дала йому десять рублів.

Інші пасажири, бачачи це, теж склалися по п’ять і десять рублів для бідолахи. Одна бабуся дала йому трохи картоплі. Милосердя виявилося нікому не байдужим, що мене порадувало.

Росіянин із Ґрозного довго дивився вслід автобусу й потирав перенісся.

Нам із мамою місто Зеленокумськ сподобалось: чисто, гарні будинки, і можна просити милостиню на зупинці.

17.20. Ми знайшли тьотю Валю!!! Усе було так: ми вийшли біля єдиного в крихітному селі поштового відділення і назвали її прізвище. Листоноша, звичайно, знала тьотю Валю й Альонку.

— Вони живуть у халупі біля річки, — сказала листоноша.

Ми заплатили місцевому таксистові тридцять рублів, і він повіз нас по вибоїнах та канавах, де ми хвилин на двадцять просто застрягли.

Тьотя Валя не повірила своїм очам, коли нас побачила! Заплакала. Зраділа. У неї випали всі зуби, від жахливих умов життя вона сильно постаріла.

Завалюшка, яку їм купили чеченці-рятівники в обмін на документи трикімнатної квартири, складається з двох крихітних кімнаток. Стеля така низька, що при вході б’єшся об неї головою. Треба згинатися в пояс, щоб пройти досередини. Старі розбиті меблі. Убоге майно. Незважаючи ні на що, тьотя Валя прийняла нас дуже радо й виклала на стіл усе найсмачніше, що було в оселі: борщ, салат і рибу.

— Чоловік рибалить іноді, — пояснила тьотя Валя.

Потім розповіла, що було, коли вони переїхали в Росію з Чечні:

— Ми голодували. Викопували торішню картоплю в полях і їли її. Допомоги ніякої не було для біженців із Чечні. Сусіди, місцеві жителі, нас, приїжджих, ненавиділи, знущалися. Найпоширеніше знущання було кидати в нас каміння, обзиватись. Оскільки документи пропали в Ґрозному, мене не прописували багато років у хатинку-завалюшку, дитину не брали в школу. Сашко, з яким ми разом рятувались із Ґрозного і за якого я згодом вийшла заміж, став сильно пити.

З подивом я дізналася, що Альонці ледве вдалося закінчити школу. Вона працювала, щоб вижити, навчання покинула. Потім зустріла хлопця і стала з ним жити. Він інколи випиває, ображає її.

— Дочка по лікарнях весь час, — плакала тьотя Валя. — Я кличу її, щоб вона схаменулася, повернулась до нас. Але вона не хоче жити без вигод і води. А ми з чоловіком уже звикли до цих пекельних побутових умов.

Як мені їх жаль! У нас були війни, і люди ТАК жили. У них був мир, а живуть вони ще гірше.

Валентина дала адресу Альонки та її хлопця — їхній будинок далеко від цього сільця. Авжеж, я напишу листа.

Роззираючись, я помітила над ліжком, де раніше спала маленька Альонка, своє фото. Колись я подарувала їй його на прощання: там мені дев’ять років, я поруч із мамою, у картатій сукні.

— Вона весь час на нього дивилася. Тебе згадувала і вдень, і вночі. Думали, що вас давно вбили чеченці або ви від війни загинули. Ридали, — сказала тьотя Валя.

Ми спустилися до річки, яка виявилася маленьким і каламутним зрошувальним каналом, і сфотографувалися біля очеретів.

— Чоловік нещодавно знайшов роботу. Хочеться вірити, що все налагодиться. У нас є курка, три коти й собака, — поділилася Валентина щастям і запропонувала: — Я зараз збігаю на телеграф і дам телеграму Альонці. Нехай вона приїде. Вона буде така щаслива!