Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

Я очікувала, що після смерті Пола не відчуватиму нічого, крім пустки і розбитого серця. Мені ніколи не спадало на думку, що можна й далі когось кохати так само, коли його не стане, що поряд з невимовним смутком і болем, від якого іноді я починаю тремтіти й вити, можна відчувати таку любов і вдячність. Пол помер, і я майже щомиті тяжко сумую за ним, але певним чином я відчуваю, що і далі беру участь у житті, яке ми разом створили. «Втрата – це не кінець подружнього кохання, – писав К. С. Льюїс, – а одна з його типових фаз, як медовий місяць. Наше завдання – гідно й віддано прожити і цю фазу нашого подружнього життя». Турбота про нашу доньку, підтримка стосунків з родичами, видання цієї книжки, виконання роботи, наповненої змістом, відвідини могили Пола, туга за ним і вшанування його, наполегливість… моє кохання триває, живе далі в такий спосіб, якого я ніколи не передбачала.

Коли я бачу лікарню, у якій Пол жив, будучи лікарем, і помер, будучи пацієнтом, я розумію, що, якби він жив далі, то зробив би великий внесок в науку як нейрохірург та нейробіолог. Він допоміг би величезній кількості пацієнтів і їхніх родин пережити найскладніші часи в їхньому житті – саме це завдання насамперед привабило його в нейрохірургії. Він був, і залишався б надалі, хорошою і вдумливою людиною. Натомість ця книжка для нього – новий спосіб допомогти іншим, це той внесок, який міг зробити тільки він. Від цього його смерть і наша втрата не стають менш болісними. Але він знайшов зміст у боротьбі. На 136 сторінці цієї книжки він написав: «Ти навіть не можеш досягти досконалості, але ти можеш вірити в асимптоту, до якої невпинно прагнеш». Це була напружена, виснажлива праця, проте він ніколи не вагався. Таке життя він отримав і так ним розпорядився. Книжка «Коли подих стає повітрям» завершена в тому вигляді, у якому вона є.

Через два дні після смерті Пола я зробила запис у щоденнику, адресований Каді: «Коли хтось помирає, про нього зазвичай кажуть гарні речі. Будь ласка, знай, що всі ті чудові речі, які люди нині кажуть про твого тата – правда. Він справді був настільки хорошим і мужнім». Коли я розмірковую про його мету, часто пригадую слова з гімну, написаного на основі «Мандрів пілігрима»: «Хто хоче бачити справжню відвагу, / нехай підходить ближче… він про вигадки всі забуде / і не чутиме, що кажуть люди, / день і ніч гарувати він буде, / щоб стати пілігримом». Рішення Пола дивитись смерті в очі було свідченням не лише того, ким він був в останні години свого життя, а й того, ким він був завжди. Упродовж значної частини свого життя Пол цікавився питанням смерті і тим, чи зможе він стійко її зустріти. Як виявилось, відповідь – так.

Я була його дружиною і стала свідком цього.

Дякую Доріану Карчмару, агентові Пола в компанії William Morris Endeavor , завзята підтримка і турбота якого додали Полові впевненості в тому, що він може написати важливу книгу. А також Енді Вордові, редакторові Пола у видавництві Random House , чиї рішучість, мудрість і редакторський талант заохочували Пола працювати з ним, а почуття гумору і душевність спонукали стати його другом. Коли Пол попросив своїх рідних – це буквально було його передсмертне прохання – подбати про те, щоб цю книжку видали після його смерті, я могла йому це пообіцяти з огляду на нашу спільну довіру до Доріана та Енді. У той час рукопис був усього лише відкритим файлом на його комп’ютері, але завдяки їхньому талантові і відданості, гадаю, Пол помер, знаючи, що ці слова побачать світ і що через них його донька пізнає його. Дякую Аврааму Верджесу за передмову, від якої Пол був би у захваті (єдине моє зауваження: те, що доктор Верджес вважав «бородою пророка», насправді було бородою «у мене немає часу на гоління»!). Я вдячна Емілі Репп за її готовність бути поряд в період жалоби і напучувати мене під час написання епілогу; учити мене, як і Пол, тому, хто такий письменник і для чого письменники пишуть. Дякую всім, хто підтримує нашу родину, разом із читачами цієї книжки. Насамкінець дякую активістам, лікарям і вченим, які невпинно працюють над інформуванням про рак і над дослідженнями, що мають на меті перетворити рак легень навіть на пізніх стадіях на виліковну хворобу.

Пол Каланіті був нейрохірургом і письменником. Він виріс у Кінгмані, штат Аризона, і отримав ступені бакалавра й магістра англійської літератури у Стенфордському університеті та бакалавра антропобіології. Він здобув звання магістра історії та філософії науки й медицини в Кембриджському університеті та закінчив з відзнакою Єльську школу медицини, де став членом національного почесного медичного товариства «Альфа Омега Альфа». Він повернувся у Стенфорд, щоб завершити резидентуру за напрямом «нейрохірургія» та постдокторантуру за напрямом «нейробіологія». Того часу він отримав найвищу винагороду Американської нейрохірургічної академії за дослідницьку діяльність. Він помер у березні 2015 року. У нього залишилась велика любляча родина, у складі якої його дружина Люсі і їхня донька Елізабет Акадія.