За годину від’єднали маску й монітори і через крапельницю Полові почали вводити морфін. Його дихання було рівномірним, але поверховим, було схоже, що йому зручно. Тим не менше я запитала в нього, чи потрібно йому більше морфіну, і він кивнув головою, не розплющуючи очі. Його мати сиділа поряд; його батько поклав руку йому на голову. Нарешті він знепритомнів.
Протягом більше ніж дев’яти годин родина Пола – його батьки, брати, невістка, донька і я – сиділи біля ліжка Пола, який був непритомним і робив усе рідші уривчасті вдихи. Його очі були заплющеними, лице – розслабленим. Його довгі пальці спокійно лежали на моїх. Батьки Пола взяли Каді і знову поклали її на ліжко, щоб вона могла пригорнутись, поїсти, поспати. Палата, наповнена любов’ю, відображала в собі численні свята й вихідні, які ми провели всі разом за цей час. Я погладила Пола по волоссю, прошепотіла йому: «Ти хоробрий Палладін», – так я його називала – і тихо заспівала йому на вухо нашу улюблену пісню, яку ми написали у попередні місяці. Основним її повідомленням було: «Дякую тобі за те, що любиш мене». Приїхали близький двоюрідний брат і дядько, а згодом і наш пастор. Родичі обмінялись теплими розповідями і внутрішніми жартами; після цього ми почали по черзі плакати, стурбовано поглядаючи на обличчя Пола і один на одного, переживаючи цінність та біль цього часу, наших останніх годин разом.
Коли навскісні теплі промені вечірнього світла почали падати крізь вікно, яке виходило на північний захід, дихання Пола стало тихішим. Каді терла очі пухкенькими кулачками, тому що їй уже час було спати. Приїхав наш друг, щоб відвезти її додому. Я притулила її щокою до Полової щоки. Пасма їхнього однакового темного волосся були однаково відгорнуті набік, його обличчя було безтурботним, її – здивованим, але спокійним; його люба дитина навіть не здогадувалась, що це прощання. Я тихо заспівала колискову Каді, їм обом, і віддала її.
Коли настали сутінки і палата наповнилась теплим світлом низької настінної лампи, дихання Пола стало уривчастим і нерівномірним. Його тіло і далі здавалося спокійним, кінцівки – розслабленими.
Незадовго до дев’ятої години, з розтуленими вустами і заплющеними очима Пол зробив глибокий останній подих.
Книжка «Коли подих стає повітрям» є певною мірою незакінченою, її написання було зупинено стрімким погіршенням здоров’я Пола, але це – невід’ємний компонент її правди, тієї дійсності, з якою він зіткнувся. Протягом останнього року свого життя Пол постійно писав, його підштовхувала до цього мета, мотивувало цокання годинника. Він почав з опівнічних спалахів активності, коли ще був головним резидентом у відділенні нейрохірургії; тихо набирав текст на ноутбуку, лежачи поряд зі мною в ліжку. Згодом він проводив полудень у м’якому кріслі, писав начерки абзаців в залі очікування свого онколога, приймав дзвінки від редактора, коли йому у вену вводили хіміопрепарати, усюди носив за собою свій сріблястий ноутбук. Коли на його пальцях з’явилися болючі тріщини від хіміотерапії, ми знайшли безшовні рукавички зі срібною ниткою, що давали можливість користуватися сенсорною панеллю і клавіатурою. Стратегії зі збереження зосередженості, необхідної для написання книжки, були в центрі його паліативної допомоги, незважаючи на покарання у вигляді втоми від раку, що прогресував. Він був рішуче налаштований писати далі.
У цій книжці є нагальність боротьби із часом, важливих речей, які потрібно сказати. Пол стикався зі смертю – вивчав її, боровся з нею, приймав її – і в ролі лікаря, і в ролі пацієнта. Він хотів допомогти людям зрозуміти смерть і подивитись в очі своїй смертності. Смерть на четвертому десятку років нині незвичне явище, але смерть взагалі – ні. «Особливість раку легень полягає в тому, що він не екзотичний, – написав Пол у листі своєму найкращому другові, Робіну. – Вона якраз достатньо трагічна і реалістична. [Читач] може відчути це на собі, побачити це моїми очима і сказати: «Ось як це звідси виглядає… рано чи пізно я повернусь сюди вже не в ролі спостерігача». Саме це, гадаю, і є моя мета. Не сенсаційність смерті і не заклики збирати бутони троянд, а: “От що чекає попереду на цьому шляху”». Звичайно, він не лише описав маршрут. Він мужньо ним пройшов.
Рішення Пола не відвертати свій погляд уособлює силу духу, якій ми не приділяємо достатньо уваги в нашій культурі несприйняття смерті. Його сила виявлялась в амбітності і в праці, але також у м’якості, протилежності гіркоти. Більшу частину свого життя він присвятив питанню змістовного буття, і його книжка досліджує цю важливу територію. «Справжній спостерігач завжди є оповідачем, – писав Емерсон. – Якимось чином його мрія переповідається; якимось чином він видає її з урочистою радістю». Написання цієї книжки дало можливість цьому хороброму спостерігачеві стати оповідачем, навчити нас стійко сприймати смерть.
Читать дальше