Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

Ми провели його останню суботу з родичами в затишку нашої вітальні. Пол тримав Каді на руках у м’якому кріслі; його батько сидів на моєму кріслі для годування, його мати і я сиділи поряд на дивані. Пол співав Каді пісню і обережно гойдав її на колінах. Вона широко посміхалась, не помічаючи трубки, які постачали в його ніс кисень. Його світ став тіснішим; я не приймала відвідувачів, котрі не були членами родини. Пол сказав мені: «Я хочу, щоб всі знали, що я люблю їх, навіть якщо не бачусь із ними. Я ціную їхню дружбу, і ще одна склянка «Ардбега» цього не змінить». Того дня він нічого не писав. Рукопис його книжки був лише частково завершеним, і Пол знав, що, мабуть, не зможе його дописати – навряд чи йому вистачить сил, ясності розуму і часу.

Щоб підготуватись до клінічного випробування, Пол перестав приймати щоденні ліки для таргетованої терапії, які недостатньо ефективно контролювали його рак. Існував ризик того, що рак швидко поширюватиметься або загостриться після того, як він припинить курс прийому. Тому онколог Пола просила мене щоденно записувати його на відео під час виконання одного і того самого завдання, щоб виявити дефекти в мовленні або ходьбі.

– «Квітень – найлютіший місяць», – уголос читав Пол у вітальні в суботу обраний ним вірш Т. С. Еліота «Спустошена земля», поки я знімала відео. – «Мішає спомини й бажання, розтравляє гниле коріння провесняними дощами». [7] Переклад Р. Скакуна.

Родичі засміялись, коли він, хоч цього й не було в сценарії, поклав книжку обкладинкою догори на коліна і почав декламувати напам’ять.

– Це так на нього схоже! – з усмішкою сказала його мати.

Наступного дня, в неділю, ми сподівались, що спокійні вихідні триватимуть. Якби Пол почувався достатньо добре, ми б пішли до церкви, після цього відвели Каді та її двоюрідну сестру на гойдалки в парк, розташований на пагорбі. Ми б і далі вбирали в себе нещодавні прикрі новини, ділили наш смуток і насолоджувались часом, проведеним разом.

Але натомість час пришвидшився.

Рано-вранці в неділю я приклала руку до чола Пола і відчула, що в нього лихоманка, температура підвищилась до сорока градусів, хоч він почувався відносно непогано і не мав інших симптомів. Разом із батьком Пола і Суманом ми за кілька годин відвезли його у відділення невідкладної допомоги і повернулись додому до решти родичів після того, як йому призначили антибіотики на випадок пневмонії (на рентгенівському знімку грудна клітка Пола була ущільнена пухлинами, за якими могло ховатись запалення). Але, можливо, причиною було те, що рак швидко прогресував? В обід Пол спокійно спав, проте він був дуже хворий. Спостерігаючи за тим, як він спить, я заплакала. Потім я пішла у вітальню, де до моїх сліз приєдналися сльози його батька. Я вже сумувала за ним.

У неділю ввечері стан Пола різко погіршився. Він сидів на краю нашого ліжка, важко дихаючи – це була разюча зміна. Я викликала «швидку». Коли ми знову зайшли у відділення невідкладної допомоги – цього разу Пола везли на каталці, а його батьки йшли за нами – він повернувся до мене і прошепотів:

– Можливо, це кінець.

– Я поруч із тобою, – промовила я.

Працівники лікарні зустріли Пола як завжди привітно. Але вони діяли швидко, побачивши, у якому він стані. Після початкових аналізів йому наклали маску на ніс і на рот, щоб полегшити дихання за допомогою двофазної вентиляції – апарату для підтримки дихання BiPAP, який постачає сильний механізований потік повітря під час кожного вдиху і значною мірою перебирає на себе функцію дихання. Хоча двофазна вентиляція полегшує респіраторну механіку, іноді вона вимагає багато зусиль від пацієнта – вона працює шумно і потужно, розтискаючи губи під час кожного вдиху так, як це робить собака, коли просуває голову крізь вікно автомобіля. Я стояла поряд, нахилившись над каталкою і тримаючи Пола за руку, коли апарат почав ритмічно видавати «шу-шу-шу».

Рівень діоксиду карбону в крові Пола був критично високим – це означало, що дихання забирає усі його сили. Аналіз крові вказував на те, що певний надлишок діоксиду карбону акумулювався в крові протягом кількох днів або тижнів, під час яких його хвороба легенів і слабкість прогресували. Оскільки його мозок поступово звикав до надмірного рівня діоксиду карбону, він був при тямі. Він спостерігав. Він як лікар розумів невтішні результати. Я теж їх розуміла, слідуючи за ним, коли його везли в інвалідному візку у відділення інтенсивної терапії – те саме, у якому багато його пацієнтів боролись із хворобою до або після операції, у той час як їхні рідні сиділи біля ліжка у вінілових кріслах.