Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

Більшість членів родини і друзів до виходу цієї книжки не знали про подружні проблеми, які виникали у нас із Полом наприкінці його резидентури. Проте я рада, що Пол написав про них. Це частина нашої правди, ще одне визначення, складова боротьби і спокути, змісту життя Пола і мого життя. Його діагноз, наче горіхокол, повернув нас до м’якої, турботливої серцевини нашого шлюбу. Ми тримались одне за одного заради його фізичного життя і нашого емоційного життя, оголивши нашу любов. Ми обоє жартома казали близьким друзям, що секрет порятунку відносин полягає в тому, щоб один з партнерів захворів на смертельну хворобу. З іншого боку, ми знали, що один зі способів протистояти смертельній хворобі – міцно кохати: бути вразливим, добрим, щедрим, вдячним. Через кілька місяців після його діагнозу ми співали гімн «Пісня слуги», стоячи поряд у хорі, і слова відлунювали змістом в ту мить, коли ми разом зіткнулися з непевністю і болем: «Я з тобою ділитиму радість і смуток, / поки ми не пройдемо разом цей шлях».

Коли Пол сказав мені, відразу ж після отримання діагнозу, щоб я знову вийшла заміж після його смерті, це було прикладом того, як наполегливо він намагався подбати про моє майбутнє під час своєї хвороби. Він твердо поставив собі за мету дати мені все найкраще в плані наших фінансів, моєї кар’єри, усього пов’язаного з материнством. Водночас я наполегливо намагалась подбати про його сьогодення, щоб той час, який у нього залишився, був якомога кращим. Я відслідковувала і працювала з кожним симптомом і аспектом його лікування – це була найважливіша лікарська функція в моєму житті – а також підтримувала його амбіції, вислуховувала страхи, розказані пошепки в той час, коли ми, обійнявшись, перебували в безпеці у темній спальні; стаючи свідком, усвідомлюючи, приймаючи, заспокоюючи. Ми були настільки ж нероздільними, як і в медичній школі, коли тримались за руки на лекціях. Тепер ми тримались за руки в кишені його пальта під час прогулянок після хіміотерапії – Пол був одягнений у зимове пальто і шапку навіть у теплу погоду. Він знав, що ніколи не буде сам, ніколи не страждатиме понад міру. За кілька тижнів до його смерті, лежачи на ліжку вдома, я запитала в нього: «Ти можеш нормально дихати, коли моя голова лежить ось так в тебе на грудях?» Він відповів: «Я тільки так і вмію дихати». Той факт, що я і Пол стали частиною глибокого змісту в житті одне одного – це одне із найбільших благословень, яке я будь-коли отримувала.

Ми обоє знаходили сили в родині Пола, яка допомагала нам пережити його хворобу і підтримувала під час народження нашої дитини. Незважаючи на безмежний біль, що його спричиняла хвороба їхнього сина, його батьки незмінно залишались джерелом спокою і безпеки. Вони орендували квартиру по сусідству і часто навідувались до нас: батько Пола натирав йому ноги, мати готувала індійську досу з кокосовим чатні. Пол, Дживан і Суман сиділи на наших диванах – Пол клав ноги догори, щоб послабити біль у спині – і обговорювали «синтаксис» футбольних ігор. Ми з дружиною Дживана, Емілі, сміялись поблизу, у той час як Каді, а також Ів і Джеймс, її двоюрідні брат та сестра, спали. У такі дні наша вітальня здавалась маленьким безпечним селом. Пізніше в цій же кімнаті Пол тримав Каді на своєму робочому кріслі і читав уголос твори Роберта Фроста, Т. С. Еліота, Вітгенштайна, а я тим часом фотографувала. Такі прості моменти були сповнені витонченості й краси, навіть удачі, якщо можна взагалі говорити про існування цієї концепції. Але ми справді почувались удачливими, вдячними – за родину, за громаду, за можливість, за нашу доньку, за те, що ми знайшли в собі сили піти назустріч один одному в той час, коли потрібна була цілковита довіра і прийняття. Хоча ці останні кілька років були болісними і важкими – іноді майже нестерпними – вони також були найпрекраснішими і найзмістовнішими в моєму житті; вони вимагали від нас щодня підтримувати баланс між життям і смертю, радістю й болем, досліджувати нові глибини вдячності та любові.

Покладаючись на власні сили і на підтримку своїх рідних і громади, Пол гідно сприймав кожну стадію своєї хвороби – без бравади або необґрунтованої віри в те, що він «здолає» чи «поборе» рак, але зі щирістю, яка давала йому можливість тужити за втратою запланованого майбутнього і створювати нове. Він плакав у той день, коли отримав діагноз. Він плакав, коли дивився на малюнок на дзеркалі у нашій ванній кімнаті, на якому було написано: «Я хочу прожити все подальше життя тут із тобою». Він плакав у свій останній день в операційній. Він дозволяв собі бути відкритим і вразливим, дозволяв, щоб його заспокоювали. Незважаючи на смертельну хворобу, Пол був абсолютно живим. Попри фізичну слабкість він залишався енергійним, відкритим, сповненим надії – не на видужання, яке було малоймовірним, а на дні, наділені метою і сенсом.