Пол Каланити - Коли подих стає повітрям

Усі ми безсилі перед скінченністю. Підозрюю, що я не один, хто досягнув цього давноминулого стану. Більшість амбіцій люди або реалізують, або відмовляються від них; у будь-якому разі їхнє місце в минулому. Майбутнє, замість того щоб бути драбиною для досягнення життєвих цілей, видовжується у постійному сьогоденні. Гроші, статус, уся метушня, описана в Книзі Проповідника, здаються такими малоцікавими – це дійсно погоня за вітром.

Але є те, що не можна позбавити майбутності – наша донька, Каді. Сподіваюсь, я проживу достатньо довго, щоб у неї залишились спогади про мене. Слова наділені довговічністю, якої в мене немає. Я подумав, що зможу залишити кілька листів – але що мені в них написати? Я не знаю, якою буде ця дівчинка в п’ятнадцять років; не знаю навіть, чи їй сподобається ім’я, яке ми їй дали. Мабуть, є лише одна річ, яку можна сказати цій дитині – самому майбутньому, що на якусь мить перетнулось у часі зі мною – життям, яке, якщо не враховувати малоймовірні варіанти, належить минулому.

Це повідомлення просте.

Коли в твоєму житті настане одна із тих численних годин, у які доведеться звітувати, резюмувати те, ким ти була, що зробила і що означала для світу, благаю тебе, не забувай, що ти щедро наповнила дні помираючого чоловіка радістю, незнаною для нього в усі попередні роки; радістю, яка не прагне більшого, насиченою і спокійною. Нині, у цей час, це вкрай важливо.

Пол помер у понеділок, 9 березня 2015 року, в оточенні своїх рідних, на лікарняному ліжку приблизно за двісті ярдів від пологового відділення, у якому за вісім місяців до того з’явилась на світ наша донька Каді. Якби в період між народженням Каді і смертю Пола ви побачили, як ми обсмоктуємо реберця в місцевому барбекю-ресторані і, усміхаючись, п’ємо кухоль пива, а поруч в колясці спить чорнява дівчинка з довгими віями, ви б нізащо не подумали, що Полові, найімовірніше, залишилось жити менше року і що ми це усвідомлюємо.

Десь перед першим Різдвом Каді, коли їй було п’ять місяців, рак Пола почав опиратись третій лінії ліків, яку йому порекомендували після того, як Тарцева і хіміотерапія припинили діяти. Каді на свята вперше куштувала тверду їжу; закутана в піжаму з карамельними тростинами, вона жувала солодку картоплю. Уся родина зібралась у батьківському домі Пола в Кінгмані, штат Аризона, наповненому світлом від свічок і розмовами. Упродовж наступних місяців його сили зменшувались, але ми і далі проживали радісні моменти всупереч нашому смуткові. Ми влаштовували затишні звані вечері, щовечора обіймали одне одного, раділи ясним очам і спокійному характеру нашої доньки. І, звичайно ж, Пол писав, вмостившись у своєму м’якому кріслі і загорнувшись у теплу вовняну ковдру. Протягом своїх останніх місяців він зосереджувався винятково на тому, щоб завершити книжку.

На зміну зимі прийшла весна, і на нашій вулиці зацвіли великі рожеві магнолії, але здоров’я Пола стрімко погіршувалось. Наприкінці лютого йому вже доводилось використовувати додатковий кисень, щоб підтримувати комфортне дихання. Я викидала його непочатий обід у кошик для сміття поверх непочатого сніданку, а через кілька годин купа поповнювалась непочатою вечерею. Раніше він любив їсти на сніданок мої сандвічі – яйце, ковбаса і сир, викладені на рол, але, відколи в нього погіршився апетит, ми перейшли на яйця з тостом, потім на самі яйця, поки він не перестав переносити і їх. Навіть його улюблені смузі – склянки, які я наповнювала незмінним набором калорій, були неапетитними.

Засинати Пол починав усе раніше, мовлення його періодично ставало нерозбірливим, а нудота перетворилась на постійну. КТ і МРТ мозку підтвердили, що рак легень Пола погіршився і нові пухлини з’явились також у мозку, у тому числі карциноматоз мозкових оболонок – рідкісне і смертельне проникнення, унаслідок якого прогнозована тривалість життя становила всього кілька місяців і над нами нависла тінь гострих неврологічних розладів. Ці новини прикро вразили Пола. Він говорив мало, але як нейрохірург знав, що на нього чекає. Хоча Пол змирився з обмеженою тривалістю життя, неврологічні розлади стали новим ударом; його мучила думка про втрату змістовності та суб’єктності. Разом з онкологом Пола ми визначили наш головний пріоритет: якомога довше зберегти гостроту розуму. Ми організували участь у клінічних випробуваннях, консультації з фахівцем із нейроонкології і візит команди, що забезпечувала його паліативний догляд, для того, щоб обговорити можливості лікування в хоспісі. Усе це мало на меті максимально підвищити якість його життя на той час, який у нього залишився. Хоч я і кріпилась, моє серце огортав смуток, коли я думала про його подальші страждання і хвилювалась, що йому залишилось жити лише кілька тижнів – можливо, навіть менше. Коли ми трималися за руки, я уявляла собі його похорон. Я не знала, що Пол помре через кілька днів.