Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

Запровадження плати за квитки не вирішило проблеми. Цих грошей не вистачало навіть на нормальну зарплату, не кажучи вже про витрати на утримання і розвиток театру. «Нехай у театрі 20 осіб. У Києві потрібно хоча б 500 доларів зарплати. Множимо на 20. Що в нас виходить? — 10 000 доларів». Маленький театр на 45 місць не збирав навіть такої суми. Отож улітку 2013-го, незадовго після успіху українсько-швейцарської постановки Троїцького (яка йшла не в приміщенні на Великій Васильківській, а на великих сценах у Києві та Парижі), режисер оголосив, що закриває «ДАХ» як репертуарний театр. Однак це не стало закінченням історії. Уже в березні 2014 року Владислав Троїцький представив оновлену версію давньої вистави «ДАХу», яка отримала назву «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу». І вже справді в новому форматі роботи: цикли показів за кордоном та в Україні, а далі, якщо вистава «жива» і на неї є запит, покази продовжуються. У протилежному випадку — спектакль консервують і беруться до нових проектів. Така практика незвична для України, але поширена на Заході. За словами Троїцького, вона найбільш зручна дня невеликого театру, який не має додаткового фінансування.

З українським фольклором Владислав Троїцький почав працювати 2001 року, коли познайомився з Євгеном Єфремовим та гуртом «Древо». Колектив сформувався ще 1979 року і з того часу збирає й відтворює автентичні пісні різних регіонів України. «Древо» вважають корифеями напрямку, у якому пізніше почали працювати «Божичі», «Кралиця» та інші колективи. Троїцький запросив «Древо» для роботи над фольк-оперою («ФОпера», як називав її режисер) «Кам’яне коло». Того ж року спільно з гуртом «Божичі» Троїцький поставив «У пошуках втраченого часу» за Марселем Прустом, яку театр представляв на Віденському фестивалі (що є однією з головних театральних подій світу). Загалом обидві постановки стали успішними й дали поштовх далі працювати з українською автентичною музикою. «Це були вистави, які випередили свій час, — розповідає Владислав Троїцький. — Тоді ще про моду на фольклор навіть не йшлося, навіть передчуття не було. Етніка тоді була маргіналізованим вузьким прошарком, яким ніхто не цікавився. Мені здається, що з «ДАХу» пішла ідея відродження фольклору. Звісно, була база, те, що робили «Древо», «Божичі», але саме репрезентація народного, перетворення його в особливу культуру — це почалося з «ДАХу».

Саме репрезентація народного, перетворення його в особливу культуру — це почалося з «ДАХу».

Однак розвивати цю лінію з «Божичами» та «Древом» Троїцькому не вдалося. «Вони наполягали, що репродукція фольклору — головне, а театр тільки трохи допомагає, — розповідає режисер. — «Божичі» не готові були робити наступний крок. Те ж саме і з «Древом». Геніальний колектив, але вони казали, що залишаються в цьому форматі».

Зовсім інакше було з «ДахоюБрахою», яка сформувалася в середовищі театру. Владислав Троїцький запропонував учасницям етноколективу «Кралиця» дещо розширити формат власної музики, поекспериментувати, додати ритму. Це все відбувалося в приміщенні «ДАХу», і з дівчатами спробував пограти також актор Марко Галко Галаневич. Так утворилася «ДахаБраха». Колектив уже не просто відтворював народні пісні, а змішував їх із мотивами зі всього світу й отримував щось абсолютно нове. Африканські барабани, акордеон, віолончель, флейта, губна гармоніка, діджеріду чи укулеле зазвучали так, наче це все — українські інструменти. Як наслідок, музику «ДахиБрахи» чудово розуміють і вдома, й у всьому світі. Чи, можливо, по всьому світу вона трошки вдома.

Симбіоз «ДАХу» та «ДахиБрахи» вилився у «Пролозі до “Макбета”», першої частини шекспірівської трилогії Владислава Троїцького «Україна містична». Це був, знову ж таки, новий формат спектаклю для «ДАХу». Дійство радше нагадувало містерію, ритуал, аніж власне виставу. 2007 року театр показав пролог до «Макбета» в Лондоні, і це був безпрецедентний для українців успіх. Публіку, яка там збирається, складно здивувати, тим паче Шекспіром. «ДАХові» це вдалося. Автор «The Daily Telegraph» Чарльз Спенсер написав: «Це «Макбет», друзі, але не той, яким знаємо його ми. Свого часу я бачив деякі доволі оригінальні постановки п’єси, та жодна з них не була настільки непередбачувана чи настільки несподівано еротична, як цей незвичайний і дивовижний спектакль із України».

Після «Прологу до “ Макбета”» Троїцький продовжив трилогію спектаклями «Річард ІІІ» і «Король Лір», з якими теж успішно виступав удома та за кордоном. Водночас «ДахаБраха» сформувалася як самодостатній колектив, що, окрім театру, успішно концертує й за його межами. Цікаво, що вітчизняні фольклористи прохолодно сприйняли появу такої музики. «Вони казали, що це попса і руйнування традицій, що не те й не так співають, — розповідає Владислав Троїцький. — Але історія своє показала». 2006 року «ДахаБраха» записала перший альбом «Надобраніч». Далі були численні концерти в Україні, запрошення на найбільш знакові музичні фестивалі світу, серед яких «WOMADelaide» (Австралія), «Sziget» (Угорщина), «Glastonbury» (Велика Британія). 2012 року на замовлення Національного центру Олександра Довженка «ДахаБраха» створила музичний супровід до реставрованої версії фільму «Земля». Гурт вписався в історію не лише українського театру, а й кінематографу. Наприкінці 2014 року онлайн-видання «Cultprostir» провело опитування серед експертів і визначило головних музичних героїв країни. «ДахуБраху» в цьому рейтингу назвали «послом року» як найбільш знаний за кордоном український гурт.