Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

— Чи припускаєте Ви, що такі люди просто про це не думають?

— Тобто вони ідіоти?

— Просто вирішують свої проблеми й не замислюються про глобальні наслідки.

— Це підхід примітивних людей. Помах крила метелика може викликати тайфун у Тихому океані. Кожна наша дія спричиняє велику лавину наслідків.

От припустимо, є велика сім’я і один холодильник. Хтось один приходить і виїдає звідти половину всього, що є. Або й усе. Він же розуміє, що вранці сім’я прокинеться і нічого буде їсти?

— От є у сім’ї пияк. Він п’є. Він же розуміє, що шкодить рідним, але це його не спиняє...

— Я про те й кажу. Якщо людина нормальна — не нарко- чи алкозалежна, не психопат, то їй це зрозуміло. До цього розуміння можна дійти ще в молодших класах школи. А більшість населення країни поводяться, якщо не як психопати, наркомани, алкоголіки, то як діти дошкільного віку. Вважають, що прийде якийсь «папа» і все вирішить, або прийде Тося і зробить. Треба дорослішати. Почати з себе.

— Усіх героїв книжки я питаю, які в них були вчителі. Про кого розкажете Ви?

— Я від багатьох людей вчуся. Немає одного імені, одного гуру, який можу назвати. Це можуть бути навіть випадкові люди, навіть діти. Але найкращим моїм учителем була бабця, мамина мама, Пелагія Шумська. Вона пережила Першу світову, українсько-польську війну, Другу світову, перших і других совєтів, трьох чоловіків, померла у 85 років. Мала двох дітей: син, скрипаль, вчився в консерваторії, гастролював Україною з хором Котка, під час війни втік до Америки, де грав у симфонічному оркестрі і давав уроки, а вона понад 20 років нічого про нього не знала; донька стала лікарем і не одній людині врятувала життя. Це бабця читала мені перші книжки, втирала сльози і виносила на подвір’я, де ми гралися з сусідськими дітьми, канапки з цукром і зі смальцем та цілий банячок білої кави, щоб усім вистачило. І ці уроки безцінні.

Видавець цієї книжки, Василь Карп’юк, колись мені розповідав, як у 19-річному віці ходив пішки з рідних Бру-стурів у Косівському районі до сусіднього Космача, аби потрапити на фестиваль «ЕтноЕволюція». Там у сільському клубі йшов спектакль театру «Дах» «Пролог до “Макбета”» за участю етно-хаос гурту «ДахаБраха». А хтось побачив цю саму постановку в лондонському «Barbican Centre» на одному з найпрестижніших у світі театральних майданчиків. Навряд чи ще котрийсь із київських театрів мав такий вартий поваги розмах: так близько до простої публіки, так глибоко в Україні — й так високо у світі. Засновник та ідеолог «ДАХу» Владислав Троїцький міг би реалізуватися як режисер на Заході й не перейматися проблемами, з якими доводиться стикатися тут. Зрештою, його й так регулярно запрошують до Європи для постановок. Троїцький повертається, продовжує свою часто безкорисливу роботу. Пізніше в інтерв’ю він скаже, що коли сієш удома, то плоди значно кращі, і вирощені тут полуниці смачніші від тих, котрі привезли з Іспанії. Робота Троїцького й справді почала проростати. З «ДАХу» виросла згадана вже «ДахаБраха» і фрік-кабаре «Dakh Daughters». Та й найбільший в Україні мистецький фестиваль «Гоголь FEST» теж виводить коріння з «ДАХу».

Підлітком Троїцький не міг навіть уявити, що буде театралом чи матиме безпосередній стосунок до музики. Вступив до Київського політехнічного інституту, де й закінчив аспірантуру. Займався наукою. За деякий час на базі власних наукових розробок відкрив кілька технологічних компаній і став успішним бізнесменом.

Владислав познайомився з театром в університетські роки, у студії пластичної імпровізації Анатолія Черкова. Там 1985-го створив автономну театральну студію «За зачиненими дверима». І значно пізніше — 12 листопада 1994 року — його стараннями почав працювати центр сучасного мистецтва «ДАХ».

На початковому етапі Троїцький займався театром одночасно з бізнесом і якоюсь мірою завдяки бізнесу. Купив приміщення в Голосіївському районі (неподалік станції метро «Либідська»), яке називав «готелем мистецтв». Там відбувалися художні виставки, концерти, спектаклі врешті-решт. Однак Троїцький відчував, що потребує навчання: «Щоби вирости до нормального режисера, треба зрозуміти контекст світу, театральної мови, — пояснює він. — Це неможливо отримати, коли просто дивишся чужі вистави.