Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Приїжджайте ще! — запрошує Михайло Михайлович і, потиснувши руку, швидко сідає в авто: за 10 хвилин у нього шикування на плацу. А командиру на таке запізнюватися не можна.

— Обов’язково приїдемо, — уже про себе кажу я. І згадую слова одного з бійців на передовій: те, як воюють, почуваються і поводяться на війні мобілізовані, на 90 відсотків залежить від командира. І лише 10 відсотків — то решта обставин.

З Михайлом Михайловичем, як я вже переконалася, можна йти всюди — і в розвідку, і в бій, і тримати оборону. Можливо, тому саме йому довірили цю найнебезпечнішу, але й найважливішу ділянку фронту — де ворога видно без бінокля і де щоночі російські найманці намагаються йти на прорив. Завдяки бійцям 10-го батальйону 14-ї бригади і їхньому командиру — безуспішно…

P. S.17 грудня 2015 року президент Росії Владімір Путін на щорічній прес-конференції у Москві визнав, що на сході України є російські військові. «Мы никогда не говорили, что там нет людей, которые занимаются там решением определенных вопросов, в частности в военной сфере, но это не означает, что там присутствуют регулярные российские войска. Почувствуйте разницу», — сказав він. Доти Росія постійно заперечувала присутність своїх військових на сході України та їхню участь у конфлікті.

У лютому 2016 року на присутність російських військ на окупованих територіях Східної України вперше в офіційних документах указав Європейський Союз. Уперше подібні документи з’явилися в Офіційному журналі ЄС. Зокрема, у повідомленні про внесення до «чорного списку» заступника міністра оборони Росії Анатолія Антонова вказано: «За участь у підтримуванні розміщення росій­ських військ в Україні». Така ж причина внесення у санкційний список і першого заступника голови Міноборони Росії Аркадія Бахіна.

«Чорний список» ЄС поповнив також старший російський командувач Андрій Картаполов «за участь у формуванні та реалізації військової кампанії Росії в Україні».

У квітні 2016-го в ефірі одного з українських телеканалів заступник Генсекретаря НАТО Александр Вершбоу заявив, що в Альянсі знають про російські війська на Донбасі.

«Тут діють завербовані місцеві сили, так звані добровольці з Росії, а також регулярні російські війська. Попри те що російські військові зняли розпізнавальні знаки й вигадали позивні, ми точно знаємо, не лише від розвідки, а й із відкритих ресурсів, зокрема із соціальних мереж, що до цього часу в Східній Україні перебуває велика кількість російських військових», — сказав він.

— В батальон я пришел 15 мая 2014 года. На тот момент я был директором-соучредителем собственной компании с офисом в центре Донецка. Я наблюдал со стороны, как это все происходило. Какие люди выходили на площади и какая мотивация была у Антимайдана. Я знал людей, которые управляли всеми этими процессами. Ну, и, собственно, моя позиция была совершенно иная.

Дмитро з позивним «Камиш» — невисокий блакитноокий чоловік спортивної статури років за сорок — родом з Донбасу. Як і чимало з тих, хто у перші місяці російської агресії на сході України поповнив батальйон «Донбас», на той час один із перших та найпопулярніших добровольчих батальйонів країни. Хто насправді стояв за мітингами в Донецьку та Луганську, де майоріли російські прапори та розгортали плакати на кшталт «Россия, приди и спаси», Дмитру було добре відомо.

— Организовали всё это те люди, которые хотели реабилитировать, «обелить» себя после Майдана. Даже не реабилитировать, а показать Киеву реальную власть на Донбассе. Продемонстрировать, насколько они управляют данным регионом, для того чтобы составить какой-то противовес. Ни для кого не секрет, что в первую очередь это Ринат Ахметов и его люди. Но ситуацию там они удержать не смогли, потому что уголовниками с автоматами управлять на самом деле очень сложно. У них все жизненные принципы и подходы построены только на преобладании силы. И воспринимают они, соответственно, только позицию силы. А так как они — в результате прихода «русского мира» и помощи России — стали сильными, то авторитеты для них потеряли вес. Им они стали не нужны.

З ким він, Дмитро визначився одразу й про свій вибір заявив на Євромайдані в Донецьку — постійно відвідував українські зібрання та допомагав чим міг активістам. Драма розігралася у нього на роботі. Його партнеру, як з’ясувалося, ближчими виявилися цінності Росії та сепаратистів, які її підтримали. Колектив теж розділився на дві частини.