— Автомобиль ваш видел. Как увидел номера — аж зубы свело, — так домой захотелось.
— А ви теж зі столиці?
— Ага, с Троещины. — Ми підходимо ближче один до одного, щоб не перекрикували автоматні черги, які вже не замовкають.
— То коли вам додому? З якої хвилі?
— Нескоро. — Він дивно посміхається. — А с волны я с первой. Мобилизировали в начале войны.
— Так ви контракт підписали?
— Подписал, — він каже це спокійно і впевнено.
— А мотивація яка була?
— Ну, кто-то же служить должен, кто-то должен Родину защищать. У меня дома семья, кто-то о ней должен думать. Они там сами о себе подумают. А здесь должен быть я. Такие, как мы. — Він уперше за всю нашу напівжартівливу розмову стає серйозним. І дуже серйозно дивиться просто мені в очі. Наче підкріплює свої слова поглядом — щоб повірила. Я — вірю. Бо таким не жартують. Тут, за півкілометра від ворога, де, коли розпочинається мінометний обстріл, у підвалі можна провести цілу добу. Які ж тут жарти…
— А тягне додому? — Тепер я дивлюся йому в очі. Щоб побачити його справжні емоції.
— А кого ж не тянет домой? — Він знову намагається посміхнутися, але в нього це виходить не дуже. — Это ж не срочка, когда два года отслужил и уехал домой. Тут же, пока не закончится, будем здесь.
— Не шкодуєте, що підписали контракт?
— Нет. — Його подальшу аргументацію і пояснення, чому саме не шкодує, глушить звук потужного розриву чи то міни, чи то гранати. Наш супровідник, який чекає за метрів 200, щось кричить «Малині» і розмахує руками.
— Да, вам лучше уходить, а то осколки уже и сюда могут долетать. — «Малина» оглядається туди, де видніються ворожі позиції.
— А що це було?
— Это гранату сюда метнули РГД (ручна граната дистанційна. — Ред. ). Дальше может пойти что-то потяжелее…
Він, прощаючись, ще довго махає нам рукою. І я, час від часу повертаючись, помічаю, що близькі розриви гранат не загнали його у підвал. Він стоїть і дивиться нам услід — наче не хоче відпускати той невеличкий спогад про його малу батьківщину і рідний дім, який ми мимоволі привезли на ці позиції на околицях Авдіївки.
За 150 метрів від ворога
— Так, біжите строго за мною. Але по черзі й петляючи. Я в один бік, наступний, хто за мною, — в інший. І так далі. Не зупинятися. Усе зрозуміло?
Михайло Михайлович — невисокий приземкуватий чоловік із щирим обличчям, світлими очима та густими вусами, командир 10-го батальйону 14-ї бригади — особисто супроводжує нас на одну з найнебезпечніших своїх позицій, куди навіть діставатися потрібно бігом і петляючи. Бо дорогу, яка веде до позиції, повністю прострілюють ворожі снайпери.
— Пішли!
Михайло Михайлович біжить зліва направо, я зриваюся з місця, коли він у правому куті дороги. Біжу ліворуч, відповідно до усної інструкції комбата. За мною колеги так само біжать змійкою. За кілька хвилин бігу ще встигаю подумати, що, вочевидь, збоку здається досить кумедним, коли чотири дорослих чоловіки і жінка, наче граючи у квача, бігають одне за одним.
За хвилину добігаємо до дороги, перпендикулярної до тієї, якою ми щойно бігли. Забігаємо за найближчий будинок — він приховує нашу команду від очей противника. Тут переходимо на легку ходу. За кілька десятків метрів Михайло Михайлович кличе до себе. Попереду розвалений будинок, а значить, відкрита місцевість, яку прострілюють. Обережно висовуємося вперед.
— Ось бачите цю будівлю? Це колишня конеферма. Там їхні позиції. І звідти вони зазвичай стріляють по наших, коли вони йдуть на чергування. Там снайпери сидять.
Вдивляюся у будівлю з червоною черепицею, яка відносно нашої позиції розміщена на узвишші. Їм звідти і справді все видно, думаю. І як ми бігли, і скільки нас було. І стріляти звідти дуже зручно.
— Так вона ж дуже близько! — мимоволі виривається у мене.
— Ходімо далі, побачите ще ближче, — посміхається у вуса Михайло Михайлович.
Швидко перебігаємо небезпечну ділянку. Далі йдемо швидким кроком. Повз тягнуться будівлі — десь без даху, десь ціленькі. На вулиці порожньо.
— А тут же ніхто не живе? — запитую, згадуючи порожній дачний сектор Авдіївки, який бойовики постійно закидають мінами.
— Буває, приїжджають люди — щоб глянути на майно, подивитися на господарство. Але щоб жити — майже ніхто не живе. Тут стріляють постійно. І влучити можуть будь-якої миті. Небезпечно.
За кілька хвилин Михайло Михайлович завертає у непримітний двір. Біля старенького будинку та сараїв — військові. Підводяться, щоб привітатися з командиром.
Читать дальше