Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Один із бійців у балаклаві та зі снайперською гвинтівкою з глушителем. Серйозна зброя. До нього й підхожу із запитанням: «Як тут ситуація?»

— Ситуація? — за рухом м’язів обличчя під балаклавою видно, що він посміхається. — Весела. Ця лінія, скажімо так, найвеселіша в Мар’їнці. Тут запросто може зачепити куля. Бо летить усе куди попало і як попало. Стрілецьке, крупний калібр, кулемети, РПГ. Вони (бойовики. — Ред. ) останнім часом дуже люблять з РПГ стріляти. Причому по мирних жителях. Вони перекидують усе туди, далі, на житловий сектор. От тут недалеко магазин — він до чотирьох лише працює. От по обіді тут часто як заряджають з АГС, то воно так — пух-пух-пух, біля магазина впали гранати, вони і закрилися швиденько, доки в них не попали…

Мені на думку спадає, що недарма ми бігли змійкою вузькою доріжкою сюди. Бо ця доріжка йшла якраз від того самого магазина, про який розповідає снайпер.

— Давайте за мною, — командує Михайло Михайлович. — Але так: якщо я сказав пішли — то пішли. Стояти довго не можна. Піднімати голову теж. І висовуватися з бліндажів не рекомендується. Усе зрозуміли?

— Ага, — слухняно киваю головою.

Із занедбаного двору, у якому накидані ящики від БК, ниряємо у глибокі траншеї, ледь не в людський зріст. Ідемо швидко і напівзігнувшись. Дорогою до позицій я натрапляю на лопату.

— А ці всі окопи вручну рили? — оцінюю глибину та розгалуженість траншей — наче лабіринт якийсь. Без супроводу тут і заблукати можна.

— А як же ще? Усе вручну, своїми ручками, лопатами. І головне — під обстрілами.

— А як довго усе це рили?

— Ну, якщо захочеш жити, то дуже бистро, — сміючись, відповідає Михайло Михайлович.

Посередині однієї з траншей зупиняємося. Тут облаштовано такий собі імпровізований спостережний пункт. Потихеньку підводимо голови. Навпроти чітко видно облаштований бліндаж.

— От там дальше, бачите? То все лінія оборони їхня.

— Тут теж метрів 150—200? — Я не надто орієнтуюся у відстанях, але ворожі бліндажі на насипу видно досить чітко.

— Більше немає, самі бачите. Бачте, які дерева довкола? Так само і у них там. Усе, пішли.

Що коїться з деревами довкола української лінії оборони, я помітила уже давно. Молоді гілки у них у всіх наче стесані — робота стрілецької зброї. А стовбури всі посічені. Кори практично немає. Така сама картина на боці бойовиків.

Напівзігнувшись, знову рухаємося виритими бійцями траншеями. За кілька десятків метрів натрапляємо на бійця — сьогодні він чергує на цьому посту. Рослий, широкоплечий, східної зовнішності, із чорним кучерявим волоссям, його позивний відповідає його вигляду — «Татарин».

— Що тут сьогодні?

— Сегодня тихо, даже странно как-то. Непривычно.

— А з чим може бути пов’язана така тиша? Я ж так розумію, що тихо тут дуже рідко?

— Практически не бывает такого. Разве что когда у них происходит ротация, задания меняются, заходят новые люди, которые не знают ни местности, ни как правильно вести бой, сразу они в атаку не лезут. Сначала пристреливаются. Потом, когда они уже посидят здесь неделю, две, три, они уже более-менее начинают ориентироваться, и тогда уже начинается бой. И дальше всё жестче и жестче.

Прощаємося з «Татарином» і рухаємося вперед. Попереду — просторий бліндаж, з якого добре видно майже всю лінію оброни ворога. У бліндажі — молоденький боєць. Та ДШК. Нині, після відведення (принаймні з українського боку) важкої артилерії та мінометів калібром до 100 міліметрів, ДШК та станковий гранатомет — найпопулярніша зброя на передовій. Бо лише нею можна втихомирити ворога, який часто намагається пробратися в тил.

На цих передових позиціях Мар’їнки диверсанти працюють іще активніше, розповідає Михайло Михайлович. Бо їм тут навіть візуально видно ціль, до якої кілька сотень метрів.

— Намагаються просуватися диверсійними групами. Були деякі спроби в них лізти десь до півтора-двох взводів, наступати — ми їх відсікли.

— А який сенс їм намагатися проникнути в тил? Якщо там кругом українські військові? Їх же все одно знищать?

— Місцевість не дозволяє їм наступати великими силами і технікою. Тому сенс є, щоб просочилися ДРГ, накої­ли біди в тилу, диверсійні якісь акції. Ну, у них це не получається. І не получиться однозначно, тому що ми їх бачимо і не підпускаємо.

У районі ворожого бліндажа неозброєним оком видно якийсь рух.

— Дивляться, — пояснює комбат. Так само, як ми — на них. І вони ж за нами спостерігають. Тому досить тут світитися. Пішли.