Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— Як не укріплюємося? Працюємо, усі працюють. Ви ж бачите — земля нарита. Жодний день, жодна ніч без роботи не проходить — ніяких вихідних, ніяких свят. Усі хлопці працюють.

За розмовою дістаємося землянки. Біля неї — втоптана земля та гірка дров. Неподалік — величезний пеньок і сокира на ньому. До того, як погрітися біля буржуйки, бійці розігріваються на вулиці, коли рубають дрова. А це вони мусять робити щодня.

— Агов, хто тут є серед живих? Виходьте, я до вас гостей привів! — «Хорунжий», прочинивши двері землянки, кричить кудись у темряву. За кілька хвилин із бліндажа виходить худий заспаний боєць. Змірює поглядом «гостей» і одразу ж запалює цигарку. Десь нізвідки під його ногами з’являються маленькі кошенята — не більше місяця на вигляд. Неподалік землянки помічаю відкриту консерву із залишками бичків у томаті. Манюні тягнуться одразу ж до їжі.

— Розкажіть, що було минулої ночі.

— А що розказувать? Стріляли як завжди — усім, що в них є. Навіть сильніше. З БПМ стріляли, із зеніток, міни, гранати падали. А потім нас по тривозі підняли. У час ночі. Усі повибігали, на позиції поставали, диверсійна група, получається, чоловік 12 було, підійшла дуже близько. Ми як старались, так і відбивались. Ну, получилось.

Це «получилось» він говорить наче зі здивуванням, ніби досі не вірить, що у них вдалося відкинути диверсійну групу ворога від своїх позицій.

— А навіщо вони по мирному населенню стріляли? Який сенс?

— Такий самий сенс, як вони можуть звідси по Трудовському району Донецька бити. Це строго на південь. Обстрілювати свою ж територію. Чи з півдня.

На словах «Хорунжого» про південь десь зовсім поруч розривається снаряд. Звук від розриву боляче б’є по вухах.

— Опачки. Оце був приход, — уже спокійно коментує «приліт» «Хорунжий». Хоча в момент розриву снаряда він інстинктивно здригається, як і всі біля нього.

— А куди стріляли і чим? — Я не поспішаю кудись тікати. Головне правило журналіста на передовій — довіряти тому військовому, хто тебе «веде».

— Це сюда, десь вдоль посадки в полі, — відповідає «Хорунжий».

— А звідки стріляли?

— Зі Старомихайлівки (населений пункт, розташований на околицях Донецька. — Ред .). Це може бути пристрілочний. Може, треба тікати, — посміхається «Хорунжий», але вставати не поспішає.

Утім, за кілька хвилин ми таки рушаємо в дорогу. Ротний веде нас далі — убік від передових позицій, до позицій по флангах, які також потерпають від ворожих стрілків. Тут добре, але поки що заочно знайомі зі снайпером бойовиків. Він щоранку — як на роботу — виходить на одну і ту саму позицію. І коли на годиннику сьома, як по команді відкриває вогонь саме по цих блопостах. Бійці демонструють свіжу дірку в ящику з-під БК і «підстрелене» дерево. Судячи з траєкторії, це була одна і та сама куля. А ще вранці по них працювали із РАГС.

— От тут скрутка, і он скрутка, от знов дві, це тільки сьогодні. Це за сьогодні все, — боєць із позивним «Професор», невисокий худорлявий чоловік років за 40, веде нас уздовж пошкодженого електрокабеля, — сьогодні вранці тут розірвалася не одна граната від АГС.

— Оце тут приземлився ВОГ, — демонструє нам військовий невеличку ямку в землі. — Оце від нього посікло дріт і все те, що ви бачили.

— А який радіус розльоту осколків?

— Радіус получається 15 метрів десь загальний. От по землі осколки видно, як летіли і куди потрапляли. Ось бачте — ритвини.

Повертаємося до блокпосту. Ящики з-під БК, з яких вибудуваний «захист» і які утворюють таку собі імпровізовану бесідку в полі, посічені від куль та мінних осколків. На обличчях бійців — утома. Десь далеко чутно, як розриваються міни. Але на цьому блокпості ніхто навіть не здригається.

Дорогою до автівки проходимо поле, обабіч якого — через кожні 50 метрів — «протитанкові» гірки — десятки мін, викопаних із землі. Після того як бійці зробили «крок уперед», на цих полях доводиться рити нові траншеї. І закладати туди нові міни. Так само роблять і бойовики — ретельно мінують територію довкола себе.

Тож на цих гектарах полів — і з одного, і з іншого боків — ще десятки років не ростиме жодна мирна культура. Навіть якщо війна закінчиться завтра.

На розмінування цієї території підуть десятки років та десятки, якщо не сотні мільйонів доларів. У саперів є така приказка: «Рік війни — це плюс п’ять років розмінування». За цей час жертвами «прихованої» смерті можуть стати сотні невинних людей.

— Ну ось, за мостом. Ну скільки тут — метрів 800—900 получається.