Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Темур Юлдашев — луганчанин. Військовий. Важкоатлет. Навесні 2014-го зібрав український добровольчий батальйон у Луганську. Після оформлення їх відправили в Щастя — для проходження підготовки, але дорогою автобус із беззбройними бійцями оточили місцеві й нападники. Юлдашев запропонував себе як заручника, щоб решту випустили, — подіяло. 28 квітня його посадили у підвал захопленого Луганського СБУ. Був у полоні 35 днів. Йому вдалося втекти, і вже на початку червня Темур — у Києві. «Основна мотивація терористів — тваринний жах перед «бандерівцями», мізки у них там промиті так, що зашкалює», — написав Юлдашев після звільнення. Пройшовши коротку реабілітацію, він знову пішов на війну — визволяти рідний Луганськ. Так «Тренер» опинився на Савур-могилі. Сьогодні не ХХ століття, колись стратегічна висота мала суто символічне значення, а ще була добрим спостережним пунктом, проте за неї розгорнулися більш ніж серйозні бої. Дев’ятнадцятого серпня війська РФ і найманці здійснили перший штурм — з використанням «градів». У бою 19 серпня загинув один із захисників — десантник 25-ї бригади Володимир Кандела, ще кількох було поранено. Їх устигли евакуювати наступного дня. 21 серпня на допомогу захисникам Савур-могили намагалися пробитися групи розвідників із 3-го полку спецназу та 2-го батальйону територіальної оборони «Горинь». Обидва загони потрапили в засідки в районі села Петровське неподалік Савур-могили й опинилися в полоні. Удруге на штурм висоти супротивник пішов 22 серпня. Знову вистояли. Темура Юлдашева було поранено — вибухом снаряду йому пошкодило обличчя. Довелося перев’язати голову, і Юлдашев нічого не бачив. 24-го серпня на висоту прорвалося авто полку спецпризначення. Савур-могила залишалася українською до 26 серпня. На висоті залишалося 20 бійців. Зважаючи на повне оточення, полковник Сумрак вирішив залишити висоту. Ворог боявся піти на штурм порожнього укріплення ще кілька днів. Частині воїнів вдалося вирватися.

Темур Юлдашев, імовірно, загинув у День незалежності України від кулі снайпера. У нього залишилася дружина і п’ятеро дітей. Нагороджений орденом «За мужність» і нагородою «Народний герой України».

— Я пробирався на пост по цій дорозі, вів із собою бійця. Ми падали тричі, повзли на колінах, кулі свистіли над головою з їхньої сторони. Справа в тому, що на ніч ворожі групи виходять дуже часто, особливо як остання ніч була, коли впав густий туман. Прилади нічні погану видимість мають. Тому вони й підійшли до нас близько.

Сьогодні цією посадкою, де нещодавно повз «Хорунжий», ми йдемо без особливих пригод. Йдемо до нових постів 14-ї бригади, перенесених на початку весни на кілометр уперед.

— Раніше, — розповідає ротний — геть молодий невисокий брюнет із серйозними очима та чорною смужкою неголеності над верхньою губою, — бійці не бачили противника: відстань між блокпостами сягала двох кілометрів. Лише чули свист мін та гранат, запущених з того боку. Тепер вони наблизилися до ворога на 800 метрів, і у бінокль іноді видно тих, хто чергує за сотні метрів від них. Ворожий блокпост розташований прямо на дорозі, якою колись їздили в Донецьк.

— Останньої ночі вони підійшли дуже близько. За доповідями «крайніх», тобто наших розвідників, це було до 50—100 метрів, група 10—12 осіб, — це «Хорунжий» розповідає про раптовий напад ворога однієї ночі, коли на поле зійшов густий туман. Туман тут — один з найкращих союзників ворога. І найгірших — українських бійців. — Зенітка працювала, стріляли трасуючими кулями, їх було видно в темряві. Залітали дуже далеко, аж у житлові сектори міста. З БМП стріляли, ну, і з мінометів. Як ніколи далеко залітали снаряди, туди, де живуть люди. Я спілкувався з представниками військово-цивільної адміністрації, які працюють із людьми. Кажуть, десь дуже близько від осель падало. Бій тривав більше години у нас, на нашій зоні відповідальності, а по сусідах ще густіше давали, там трохи довше все тривало.

З «Хорунжим» спілкуємося на ходу, доки йдемо довгою вузькою полосою до крайніх позицій 14-ї бригади. Зупинятися тут не можна. Полоса — хоч і зона відповідальності українських бійців, але ворожі снайпери дістають і сюди. Стріляють з боку, з іншої полоси, яка за кілометр звідси. А іноді — навіть із житлових висоток Красногорівки. Місто хоч і під контролем української армії, сепаратистів та їхніх посібників там ловлять постійно. Щоправда, потім відпускають, бо ловлять не військові, а місцева міліція.