Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Замість них на березі знайшли ту саму п’яну компанію. Осіб із дванадцятеро. Віктор ішов першим і одразу дістав кілька ударів по голові, син кинувся захищати батька.

— Він попередив нападників, що офіцер полку спеціального призначення, а вони взяли в руки палиці й пішли на нього.

За кілька хвилин з’явилася міліція. А потім і «швидка» — Віктора зі струсом мозку, черепно-мозковою травмою і переломом носа госпіталізували. Юрій за кілька днів із подивом дізнався, що він не постраждалий, а… винуватець. Хуліган. Мовляв, разом із батьком спровокував бійку і завдав кільком хлопцям легких тілесних ушкоджень. Час минав, кримінальна справа, як то часто буває в таких випадках, забирала багато нервів — Юрію, який мешкав у Кіровограді, іноді доводилося спеціально їхати в Бершадь на допити, а згодом і на суд над одним із нападників, якого прокуратура зробила цапом-відбувайлом за всю компанію.

У травні 2014-го Юрій вперше не з’явився на суд. Прокурор мляво прочитав повідомлення з військової частини, що Коваленко не прибув на засідання з поважної причини, бо його у складі підрозділу відправили на схід України — в АТО. Віктор Коваленко, почувши це, втратив свідомість. По телефону син був дуже лаконічним. На всі запитання відповідав коротко: «Служу, тату». Уже згодом тато довідався про бойовий шлях сина.

— У червні—липні минулого року загін під командуванням сина виконував бойові завдання на кордоні України з Росією, саме їх група прикривала колони силовиків, які прямували на Довжанський і Червонопартизанськ. Ці операції були здійснені без втрат. А ще загін тричі штурмував пропускний пункт Ізварине, очищаючи його від бойовиків. Однак нашим бійцям тричі надходила команда відступати, і бойовики знову займали пункт. В одному з важких боїв 15 липня минулого року Юрій загинув неподалік від села Провалля. Лише день не дожив до свого 37-річчя…

У скупих офіційних свідченнях про підполковника Коваленка залишилося ось це:

«Під його проводом розвідувальний загін, попри затятий опір терористів, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних Сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання «підполковник».

Особисто ним було сплановано та реалізовано прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район населеного пункту Ізварине та перекриті основні напрямки висування сил супротивника, зброї та бойової техніки на територію України.

«У бойових сутичках підполковник Коваленко ніколи не ховався за спини солдатів, завжди йшов у бій першим. Він особисто знищив близько п’ятнадцяти озброєних до зубів терористів», — згадують його бойові товариші.

В одному із запеклих боїв розвідувальний підрозділ потрапив під шалений мінометний обстріл терористів, під час якого підполковник Юрій Коваленко загинув від тяжких поранень.

За мужність та героїзм, виявлені під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України, заступника командира загону спеціального призначення підполковника Юрія Коваленка представлено до звання Героя України (посмертно)».

У Коваленка-молодшого залишилася дружина і дві доньки. А ще батьки, які зі смертю героя теж осиротіли.

Колись у дитинстві нам розповідали про подвиг Миколи Гастелло, який спрямував свій охоплений полум’ям літак у колону бензовозів Вермахту. Загинув сам і вбив багато ворогів. Було ще багато інших героїчних історій. З часом виявилося, що більшість цих історій вигадана. Не було нічого, а якщо й щось було, то не так і не з тими людьми. Суцільна пропаганда. Не було двадцяти восьми панфіловців, які гинули, зупиняючи німецькі танки з криками: «Отступать нєкуда, пазаді Масква!» Суцільна фікція, про що йдеться у висновках прокуратури СРСР.

Уперше я зрозумів це, коли в енний раз за день наткнувся на «пам’ятник невідомому солдату». Так багато героїв у книжках і жодного поруч. Суцільні невстановлені герої. «СРСР спеціально так робило. Щоб не платити родичам. За загиблого була компенсація, за зниклого безвісти — ні! Тому всі зникали безвісти. А німецьких солдат і зараз легко ідентифікувати. Приїздять родичі, знаходять своїх», — каже один із дослідників могил Другої світової.

Тоді це були порожні розмови. Кіно проти реальності. Теперішнє вривається в цю саму реальність по самісіньке коріння. «Історію України неможливо читати без брому», — сказав колись Володимир Винниченко. Фейсбук-сторінку Олени Абрамович неможливо читати без сліз. Вона довго вірила, що він ще живий. Зверталася до нього. Просила щось.