Оксана Забужко - Філософія української ідеї та європейський контекст - франківський період

Дезетатизація ідеї народу набула загальноєвропейських масштабів. Природно, що народи, яким, власне, не було чого «роздержавлювати» (роздроблена Італія, поневолені трьома імперіями слов'яни), виявили до цього процесу особливу сприйнятливість: ідея нації як духовної спільноти, що впізнає і стверджує себе не в актах невіддільної од насильства політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури, стала в їхній ментальності відпровідним пунктом національного самоосмислення й досі циркулює як органічно-самозрозуміла. І якщо сьогодні італійський філософ Р. Буттільйоне, осмислюючи драму польської історії, твердить, ніби лише Польща з-поміж усіх європейських націй зберегла свій суверенітет єдино й виключно засобом культури (насамперед церкви), тобто відмовившись пройти через відчуження себе як народу у власній державі й таким робом ствердивши в новочасній історії альтернативний до західноєвропейського — «державного» — спосіб національного унезалежнення [22] Італійське рісорджіменто, на його гадку, не сягнуло такої лабораторної чистоти історичного експерименту, позаяк Дж. Мадзіні, «не зумівши поєднати незалежности народу від держави з приматом культури», таки спокусився в остаточному, «п'ємонтському», варіанті на розв'язання італійського питання «політикою сили» [151, 100—101 ]. , — то ми в жодному разі не повинні забувати, що вустами Р. Буттільйоне промовляє майже двохсотлітня філософська традиція: ще в 1801 р. в «Історичному нарисі про неаполітанську революцію 1799 року» лідер так званого італьянізму (вельми складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії над «італійською ідеєю») В. Куоко поставив політичну поразку Італії в пряму залежність від стану національної культури, тільки-бо культура «виховує», формує націю як таку, детермінуючи в кінцевому підсумку і її історичну долю [1, т. З, 152—158]. Зрозуміло, у Куоко під культурою, як і годиться в Романтизмі, маються на увазі насамперед мистецтво та філософія — згодом до них почнуть долучати релігію, а за століття інтуїтивне ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як ідеальною іпостассю цієї нації, всамоочевидниться настільки, що у філософії української ідеї В. Липинський, обравши логіку «від супротивного», просто відмовиться від спроб здефініювати культуру описово, через її складові, щоб натомість запропонувати визначення сутности культури через її етнозахисну функцію — функцію слугувати засобом виживання свого суб'єкта: «…сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за існування себе оправдали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи (що їх витворила. — О. З.) найкращими — творить те, що ми називаємо культурою» [66, 489].

Не будемо, одначе, приписувати так званому культурному націоналізмові виключно романтичне походження та підміняти часові зв'язки каузальними. Спробуємо — нітрохи не применшуючи ролі суб'єктивного, свідомісного чинника в націотворенні як такому — глянути на постання національної ідеї як ідеї культуриз більш станівких, соціально-історичних позицій.

Чеський історик і політолог М. Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи — так би мовити, «академічний», дослідницький, коли певна національна (етнічна) спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами тощо як об'єкт суто наукового («в дусі Просвітництва») інтересу; відтак свого роду просвітницьки-патріотичний — на цьому етапі національна свідомість як свідомість своєї окремішньости вноситься прошарком інтеліґенції — «піонерів національної ідеї» — вглиб етнічного масиву (через постання національної школи, преси і т. д.), а вже на завершальному етапі відбувається перехід до царини політичних реалій і розгортається масовий рух за політичне самовизначення [160, 22—23]. Перші дві стадії (нерідко злиті й взаємопереплетені) єднає, отже, суто «інтеліґентський», езотеричний характер: їхня мета (якщо тут узагалі припустимий такий телеологічний підхід!) — це випродукування нового типу свідомости та внесення її в маси, а при такому масовому «тиражуванні» неминуче спрацьовує відкритий американськими теоретиками масової культури «закон малинового джему», згідно з котрим усякий духовний феномен, розвиваючись екстенсивно — вшир, необхідно «стоншується», тратить на глибині. І дійсно, між фіхтевськими «Промовами до німецької нації» та пізнішими політичнимиаспіраціями пангерманістів або між есе М. Костомарова «Две русские народности» [59], покликаним етнокультурно віддиференціювати Україну від Великоросії, та пізнішими політичнимидеклараціями українського націоналізму пролягає дистанція, мабуть, не менша, ніж межи Марксовим «Капіталом» і більшовицькими гаслами. Ми не пишемо тут історії національного руху, і процес «масофікації» національної свідомости, «розтікання малинового джему» по горизонталі не входить до сфери нашої компетенції, то прерогатива соціологів. Проте для нас Грохова схема зручна не менше, пропонується-бо та історична канва, котра дає змогу виконати водночас аж два завдання.