Оксана Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Такою, у загальних рисах, постає при герменевтичному підході діалектика й логіка шевченківського міфа України — міфа, як ми спробували показати, унікально-парадоксальним чином водночас модерного й християнського , котрий, відтак, потрапив задати політично внесамостійненій українській спільноті, поставленій перед загрозою заникання, деполітизовану, тобто суто духовну національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії — аж до нашого часу. Перефразовуючи вищезгаданого ізраїльського автора — «якщо судити за Шевченком», то на землі навряд чи знайти інший народ, чия доля була б такою наскрізно-трагічною, як українська, — оскільки ж Шевченко повністю зверифікував цей міф власною долею, ізоморфною національній, «не повірити йому на слово» було, звичайно, неможливо. Впродовж наступних півтора століть українська культурна історія розгорталася в колі цього міфа, на різні лади модифікуючи й доповнюючи, прояснюючи й затемнюючи його складові структури, а входження в постколоніальний період ознаменувала тим, що з наївною безмисністю вмістила чисто культове іконічне зображення свого «Кобзаря» (у «хлопоманській» смушевій шапці за петербурзькою модою 1860-х) на купюрі найвищого номіналу, — жест, що може викликати цілком підставну іронію в тих, хто (зрештою, слушно) співвідносить Шевченків політичний світогляд із програмами Французької та Американської революцій з їх «новим і праведним законом», а не з російським «шістдесятництвом» зразка XIX століття, проте цікава тут не така чи інша інтерпретація ролі Шевченка в історії української державности, а сам факт незмінної — «за Шевченком» — міфологічности української національної свідомости, недвозначно цим жестом оприявнений.

Втім, інший, і то непорівнянно драматичніший, парадокс полягає в тому, що в контексті сьогодення Шевченків міф виявляється чи не актуальнішим, ніж для свого часу: у міжчасі-бо соціальна практика тоталітарних режимів з усією апокаліптичною достеменністю (ознаменованою, між іншим, мільйонами нових «заложних» мерців!) продемонструвала неможливість побудови «земного раю» в «окремо взятій країні», громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти, проблема «кінця» профанної історії перед лицем глобальних технологічних і екологічних катастроф давно перестала бути доменою міфотворчости, органічно увійшовши у вельми праґматичний соціально-управлінський дискурс, а «розбуджена окраденою» (зі Слова-Лоґоса) Україна, хоч формально й увільнившись з імперського «злоначинающого» круга, продовжує заведено обертатись у власному, сказати б, «злотиражуючому», — історія немовби «наздогнала» Шевченків міф, на сьогодні — головний духовний набуток України загальноцивілізаційного значення. Яким чином «спрацює» його «програма» в новому тисячолітті — залежить, не в останню чергу, від того, якою мірою він буде нами пізнаний і опанований.

Помилка набору, помічена та виправлена верстальником:

Стор. 132: Постійно «тримаючи в умі» цей семантичний код, неважко відчитати й за… образами самотньо (звакованого =>) звікованого дівоцтва — ту саму екзистенційну муку нереалізованости…

Зацікавлених відсилаємо до вичерпних історіографічних розвідок П. Одарченка «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920—1960)» та «Шевченкознавство на Україні в 1961—1981 роках» (див.: Світи Тараса Шевченка: Зб. статей до 175-річчя з дня народження поета / Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. — Нью-Йорк, 1991. — С. 348—445). Оприлюднення цих праць позбавляє дальшу полеміку з радянськими шевченкознавчими доґмами будь-якого наукового інтересу.

Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори / Пер. з ісп. — К.: Основи, 1994. — С. 72.

Петров В. Провідні етапи сучасного шевченкознавства. — Авґсбурґ, 1946.

З іншого боку, доводиться визнати, що саме Драгоманов, силою свого інтелектуального авторитету, чимало прислужився до пізнішого утривалення посполитої рецепції Шевченка як «мужицького поета», фактично відмовивши йому в статусі мислителя і навіть поставивши під сумнів вартість здобутої ним освіти. Драгоманов мав на це свої суб'єктивні резони: для нього, як і для цілого його покоління, «релігійний мислитель» був оксимороном, contradictio in adjecto («Без систематичного раціоналізму нема й систематичного вільнодумства» — цит. за: Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 362), і, відповідно, головний масив ідейної спадщини Шевченка мусив лишатися для нього закритим. І ще одне — попри весь демократизм своїх політичних поглядів, Драгоманов у царині естетичних оцінок (там, де заанґажовано чуттєвість) демонструє, — очевидячки, несвідомо — типову обмеженість родового аристократа, який із безмисною зарозумілістю боронить від плебея (того, кому, мовляв, «недостає доброї науки й школи письменницької») недоторканість засвоєних з дитинства норм і приписів: так, Шевченкова «нерівність», «звичка… жартувати, прикидуватись дурником, неучком» (там само. — С. 396—397), цебто контамінація елементів «високого» й «низького» стилю, замість сприйнятися як індивідуальний , і власне тим цінний, стиль, дратує його в текстах Шевченка так само, як іншого (уже цілком самосвідомого!) «аристократа» — П. Куліша, — за його власним визнанням, дратувала в побуті (див.: Кулиш П. А. Жизнь Кулиша // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 140). Маємо тут, здається, один з нечисленних в історії новітньої української культури прикладів сублімації справді класового конфлікту.