Оксана Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Carlyle Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — Leipzig: Tauchniz Ed., 1916. — P. 139.

Див. про це: Тертерян И. А. Образ Дон Кихота и борьба идей в Испании XX в. // Человек мифотворящий: О литературе Испании, Португалии и Латинской Америки. — М.: Сов. писатель, 1988. — С. 126—163.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 171.

Див.: Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни / Пер. с нем. — М.: Худож. лит., 1981. — С. 102.

Цит. за: Наливайко Д. Підсумковий роман Томаса Манна // Манн T. Доктор Фаустус / Пер. Є. Поповича. К.: Дніпро, 1990. — С. 15—16.

Див.: Anderson В. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. — London—New York: Verso, 1991.

Див.: Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии / Пер. с англ. — М.; К.: REFL-book-Ваклер, 1996. — С. 23.

Свасьян К. А. Гете. — М.: Мысль, 1989. — С. 63.

Див.: Элиаде М. Мифы, сновидения, мистерии. — С. 33.

Див. про це: Клеберґ Л. Предисловие // Стриндберг А. Игра снов: Избранное / Пер. с шведск. и франц. — М.: AO «Старт», 1994. — С. 3—5.

Ходасевич В. Конец Ренаты // Русский Эрос, или Философия любви в России. — М.: Прогресс, 1991. — С. 338.

Цит. за: Хоружий С. С. «Улисс» в русском зеркале // Джойс Дж. Улисс: Роман (ч. III) / Пер. с англ. — М.: ЗнаК, 1994. — Т. 3. — С. 443.

Там само. — С. 457.

Rougemont Denis de. Love In The Western World / Transl. by Montgomery Belgion. — Princeton Univ. Press, 1956. — Р. 18.

Шеллинг Ф. В. О Данте в философском отношении // Шеллинг Ф. В. Философия искусства / Пер. П. С. Попова. — М.: Изд-во соц.-эк. лит., 1966. — С. 446—447.

На захист « долі , або, в іншій дослідній системі, волі Божої » як робочого поняття сучасної філософії, несправедливо занехаяного науковцями, виступав був свого часу ще покійний О. Ф. Лосєв (див. про це: Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. — М.: Политиздат, 1991. — С. 144).

Шевченко Т. Г. Повн. зібр. тв.: У 6 т. — Т. 5. — С. 254. Нагадаємо, що цей арґумент Шевченко подавав як моральну підставу на оприлюднення в журналі його автобіографії. Подібно й Данте свого часу, в незакінченому трактаті «Бенкет», заявляв, що говорити про себе виправдано у двох випадках: коли треба вимовитися з незаслуженого звинувачення та коли цим дається корисне для інших повчання (див.: Данте Алигьери. Пир // Данте Алигьери. Малые произведения / Изд. подг. И. Н. Голенищев-Кутузов. — М.: Наука, 1968. — С. 115). Паралель очевидна — незалежно від того, знайомий був Шевченко з цим твором «Данта старого», чи ні. Взагалі ж тема «Шевченко і Данте» ще чекає на дослідження якісно нового рівня, порівняно з провадженими досі, що не сягали далі констатації місця Данте в Шевченковій лектурі (див.: Григорьев А. Тарас Шевченко // Время. — 1861. — Т. 2, № 4; Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі // Всесвіт. — 1989. — № 3; Домбровський О. А. Шевченко і Данте // Львівський ун-т. Вісник. Сер. філол. наук. — Львів, 1964), — не виключено-бо, що вплив флорентійського вигнанця на формування Шевченкової філософії життя, зокрема й на його «пророцьку» самосвідомість, куди глибший, ніж видавалося. О. Білецький уже завважив був у віршах Шевченка укриті парафрази й цитати з Данте (наприклад, «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать»), а також у листах із заслання, ненав'язливо, натяками прокреслювану аналогію між собою та великим флорентійцем (див.: Білецький О. Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — К.: Наук. думка, 1965. — Т. 2. — С. 266—267), проте ці промовисті фактографічні спостереження досі не навели на роздум ні літературознавців, ні культурологів, і навіть у першій появленій друком системній праці з історії українсько-італійських літературних взаємин (Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв'язки XV—XX ст. — К.: Наук. думка, 1990) про Шевченка як реципієнта Данте немає жодної згадки.

Доброхотов А. Л. Данте Алигьери. — М.: Мысль, 1990. — С. 83.

Див. розділи «Церква й царизм» та «Раскол» у його праці «До проблеми большевизму» (Маланюк Є. Книга спостережень. — К.: Атіка, 1995. — С. 174—186). Втім, на сьогодні й істориками російського православ'я визнано принаймні те, що т. зв. «синодальний період» належить до найпохмуріших його сторінок і що під той час, вимушено й закономірно, «моральна енергія християнства „перетікала“ в русло нерелігійних, опозиційних, визвольних рухів» (Мень А. Религия, культ личности и секулярное государство // На пути к свободе совести. — М.: Прогресс, 1989. — С. 102).