Оксана Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Безглуздо ставити питання «А що ж було робити?» — зло, скоро приходить (а у Шевченка воно саме приходить, привноситься в «неповинну», було, Україну ззовні — спершу польськими, відтак московськими колонізаторами: у цьому пункті він залишається послідовним кирило-мефодіївцем, і недарма «українська ворона», чорний дух національної недолі в містерії «Великий Льох», пишається тим, що старша за своїх польську та російську «колежанок»: «Ви ще й не родились, / Як я отут шинкувала / Та кров розливала!» — від України започатковується для Шевченка загальна слов'янська антиісторія!), — так ось, скоро зло вже «тут», то воно абсолютно невідворотне і втягне у своє порочне коло, як би на нього не реаґувати — активно чи пасивно, або, у категоріях шевченкового міфа висловлюючись, «славно» чи «безславно» [205]. Гріх козацтва безумовно «славний» — цю концепцію трагічною переступства розробили задовго перед Шевченком особисто вельми йому нелюбі «куці німці узловаті» («Посланіє»), «космополиты-мудрецы» («Тризна») — філософи німецького романтизму [206]. Геґель показав, що трагічні герої Есхіла й Софокла « винні і водночас невинні », благо «грек з його пластичністю відповідає за все скоєне ним як індивідом і не розділяє себе на формальну суб'єктивність самосвідомости й на те, що складає об'єктивну суть справи», а тому приймає і покутує і несвідомо скоєний гріх (Едіп) як свою «славу» (sic!!! — чисто шевченківський концепт слави, коли «для великих характерів бути винними — це честь» [207]), — а Шеллінґ довів, що «боротьба свободи й необхідности насправді відбувається лише там, де необхідність поконує саму волю і свобода дискутується в її власній сфері», і — більше того — що « таке співвідношення є єдине істинно трагічне»: «Герой мусив битися проти фатуму, інакше взагалі не було б боротьби, не було б вияву свободи; герой мусив виявитися переможеним у тому, що улягає необхідності; але, не бажаючи допустити, щоб необхідність виявилася переможницею, не будучи водночас переможеною, герой мусив добровільно спокутувати й цю визначену долею вину. В цьому полягає найвеличніша думка й найвища перемога свободи — добровільно нести також кару за неминучий злочин, аби самою втратою своєї свободи довести власне цю свободу» [208].

Таким чином, «козацька слава» в Шевченка — то слава не жертв, і не мучеників, і вже в жодному разі не ідеальних героїв «без страху й догани», а невинних злочинців , котрі, прийнявши естафету «необхідного» (також і буквально — не-обхідного, того, яке «не обійти») зла в утвердженні субстанційної волі народу до свободи, заклали там самим у національну долю програму самознищення. Це — «чоловіча» версія історичного гріха інверсії волі, що його в «жіночій» версії репрезентують інші «невинні грішниці» — три пташки з «Великого Льоху» (у тих не було суб'єктивної волі взагалі). Тому й козаки, ув'язнені в могилах, і пташки, що ширяють межи небом і землею, є «залежними мерцями», і «Заповіт» недвозначно декларує авторову волю до них прилучитася, — українцеві, впалому, за самою родовою приналежністю, у зневолення, воно ж підвладність злу (бо Шевченків індивід чисто міфологічно невіддільний від родового субстанційного цілого!), треба бути справді «святим», у питомо християнському сенсі слова, аби вийти із заклятого кола і знайти Бога — хоч на цьому, хоч на тому світі (так — відповідаючи добром на зло — спасаються «відьма»-Лукія, безіменний протаґоніст вірша «Меж скалами, неначе злодій…», Максим із «Москалевої криниці», і, у кінцевому підсумку, сам Шевченко — своїм поступовим, остаточно завершеним таки в позасланчий період, переродженням із гнівного «Єремії» «трьох літ» на «кроткого пророка», автора «Неофітів» і «Марії», апостола вже не «мсти» — а «любови»). Тобто, індивідуальну «лазівку» на вихід із українського земного пекла з його застиглими в незмінності альтернативними «топосами» сну й бунту («нежитія» і «злої долі»), Шевченків міф усе-таки залишає, «відписуючи» її християнству. Проблема в тому, що цей, за Сковородою мовлячи, «тісний шлях» геть нічогісінько не годен змінити в дійсній людській історії, — адже й героїню «Відьми» люди «все-таки покриткою / І відьмою звали», і приклад героя «Меж скалами, неначе злодій…» нікого, на авторів погляд, за собою не пірве: «Отак, люде, научайтесь / Ворогам прощати, / Як сей неук!.. Де ж нам, грішним, / Добра цього взяти?», — та що там казати про розпорошених серед народу безіменних «святих», коли й сам Христос своєю спокутною жертвою не «переіначив» людство: