Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Але ці беззмістовні вершини діяння не бувають надто тривалими. Слово, вибухово розірване неосяжним фактом, безпорадне слово знову збирається докупи, намагається заново організуватися, легалізувати те ірраціональне і злочинне, накладене на нього як величезний штраф, як завдання понад силу, намагається досягти компромісу з вічно невимовним.

Велика заслуга книги Кадена полягає в тому, що вона йде слідом за неосяжним фактом — називаючи, пророкуючи, надаючи ім’я тому, що сталося. Книга Кадена є історією облоги, атак і штурмів слова на бастіони і труд великого факту. Майстер слова очолює ці марші й демарші з різних боків, веде їх із фантазією, з притаманним великому здобувачеві розмахом ідеї та слова.

Розділи цієї книги мають ще виразніший характер якихось поривів і маневрів, якоїсь військової акції через те, що це документи великих миттєвостей, народжених із актуальних обставин — ця книга є свого роду щоденником історика, котрий описує факти і зміст цих фактів на великих маршрутах історії. Ті відгадування й осягнення не є продуктами приватних роздумів чи ліричних контемпляцій — вони подиктовані вимогами історичного моменту, обов’язковістю публічного звітування, місією перекладу на дохідливу і загальнозрозумілу мову тих справ, що дозріли до свідомості. Той контакт із повсякденністю, налаштованість на акустику багатократного, анонімного натовпу надає таким промовам тону певної монументальності, тону свідомої відповідальності — тону абсолютно зразкового.

І тут слід підкреслити, що Каден досягає цього, не жертвуючи нічим з інтимності свого стану зворушеності, ані нічим також з езотеричності своїх відгадок. Його слово є так само приватне й інтимне, як і всеосяжне і взірцеве.

З цієї книги стає цілковито зрозумілим, наскільки багатоплановим, багатовимірним, а водночас однорідним творінням є велика людина, наскільки таємничим і незбагненним явищем є особистість. Усвідомлюємо, що часом наймення людини може бути приводом, за яким ховається щось більше; що часом титул людини є вивіскою, під якою великі й безіменні сили історії домовляються про randez-vous для обговорення історично незабутніх починань. Ніби на магічному портреті, Каден показує, як історія отілеснюється, входить у плоть і кров людини, розгалужується в інтимній, зворушливій людськості. А вже через мить індивідуальні риси розходяться і розкомплектовуються у тому портреті, і з глибини виринає грізне й неосяжне обличчя історії. Та захоплива двоїстість виступає на сторінках цієї книги з дивовижною переконливістю, з наочністю вірогідного свідчення. Це вірогідні вісті з того дивного пограниччя, де людина стає мітом, а міт людиною. Ідентифікація людини і справи сягає ступеня такої повноти, що вчинки переходять в наділене тілом характерознавство, і про ті діяння, про ту характерологію автор говорить, вдаючись не до термінів ретроспекції, а до динамічних термінів витворюваної, живої історії. Тому ця книга є не тільки мемуарами про великого державного мужа, а і внеском до кодексу витворюваної історії, словником сучасного відродження нації, вокабуляром творчих сил історії.

«Графічне оформлення» п. Ґірса і п. Барча просто неможливе для прийняття.

Першодрук:

„Tygodnik Literacki” 1936, nr. 30 [нотатки про однойменну книгу Юліуша Каден-Бандровськоґо (1885—1944), видану Головною Військовою Книгарнею у Варшаві, 1936].

Перевидання:

Bruno Schulz, Powstają legendy …, s. 39—44.

Вона мешкає в холодному, охайному місті, повному кам’яних будівель, садів, сецесійного бароко й орнаментованих огорож. Одягається з індивідуальною елегантністю, дещо з артистичним покроєм, тісно затягуючи сукню на вузенькій талії широким шкіряним ременем. У тій її ефектній одежі, на струнких ніжках, з витонченою голівкою, обриси якої час від часу розпливаються, аби врешті замкнутися в ідеальний вироподібний модільянівський овал — її можна було би прийняти за молоденького ефеба. Як чарівно ходить той витончений хлоп’ячий ельф з якогось Шекспірового твору. Той її пречарівний біг хотілось би взяти на долоню з тією ніжністю, з якою зимової пори вмощуєш на долоні щойно народжений сонцем промінчик на вікні. Нехай би отак по руках вбігла в саму душу, як у краєвид. Бо де ж є та сцена, той театр, до якого вона, промениста, рине з поспіхом, по нескінченних і нескінченно зламистих сходах, з усім її єством, перетвореним на суцільну посмішку, місію, завдання — де ж, як не в нашій душі? Ось де її сцена. Ось де той театр, в якому вона виступає. Ось вона вже грає там свою роль, ось уже увійшла в акцію, ось уже, схоплена в тенета фабули, розсипає по всьому простору сцени арабески своєї гри з тисячократно повторюваними примхами, в яких розбризкується на вершинах еволюції.