Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Чим є історія? Хто з належною проникливістю пізнав таємниці її ласки, секрет її прихильності? Нам невідома та містерія, яка розігрується віч-на-віч між нею та героєм, нам невідомо, які між ними відбуваються залаштунковості й таємниці. Чи є то таємниця коханої та обраного? Як же багато зайвих перераховує вона з байдужістю, повз скількох проходить, навіть не глянувши, як над нечитаними сторінками книги, аж нарешті затримається біля одного — раптом сповнена уважності й палкості. Тамтих зуживає прудко й побіжно — стільки в них є тривання, скільки подиху в тому однісінькому слові, яке змогли викрикнути у відповідь на її питання. Бо вистачило їх заледве на одне-єдине слово, всього їхнього життя вистачило заледве на один звук у вірші її загадки. Але ті, інші, приходять зі своєї глибини з готовою відповіддю. Усім своїм життям вони доростали до того питання, йшли йому назустріч — і раптом перекривають йому дорогу широко, як стіна. Вони одразу вже дорослі і повнолітні, так, ніби старші від самої історії. Звідти випливає сила і безпомилковість їхніх діянь, звідти випливає їхня велика, надзвичайна повноважність. Що ж дивного в тому, що вони збурюють мітичні лігвища, хоча й постають з тієї самої, що й вони, сповненої мороку батьківщини.

Це романтичне повір’я, що, мовляв, те, що має ожити в поезії, мусить померти в житті. Міт Пілсудського був готовий вже за його життя. Він висів несформований у повітрі, входив і виходив разом із зітханням із грудей. Це був міт потенційний, міт-стихія, сама лише несформована динаміка для великої легенди. Блискавиці з тієї хмари то тут, то там перепліталися зиґзаґами, але нікого не було стати на те, щоби висповідати ту хмару, скропити її безіменну електричність, витиснути з неї історичну суть, перевести у сенс й у слово те, що було в ній неартикульованим стократним шумом. Це завдання чекало на свого поета, судженого йому поета. Мусив він себе почувати настільки сильно врослим у той міт, настільки сильно виплеканим в його корінні, щоби могти позичити йому свої вуста без побоювань, що фальш, що брехня, що власне мале слово могло би вкрастися у те натхненне свідчення й пророкування. Дивитися у те на все небо велике обличчя міту і читати з нього, і виворожити, і вимріяти все, що в ньому безіменно марене! Витягнути його обережно разом з корінням із лона хмари, впіймати в пастки слів те, що переливалося у тих потенційних зарядах, у тій незв’язаній, помилковій електричності, а разом з тим не перервати пуповини міту, не замкнути його передчасно у форму однозначну й вимірювану! Бо дно міту мусить, — якщо хочемо, щоби залишилося воно живим, — комунікувати з незрозумілим і передсловесним, мусить залягати корінням у темній мітичній вітчизні. Темнота міту і гостра виразність актуальної історії: між Сциллою і Харибдою, між тих рифів мусив поет провести своє судно.

І зробив це, бо міт лежить перед нами у завершеному стані — досягнення незвичайне і велике: «Воля трагічна» Казімєжа Вєжинського.

* * *

Чи це випадково, що поет тріумфальної молодості взяв на себе тягар цього виклику, того «суспільного замовлення», що відчув їх як найособистіше доручення і покликання? Вєжинський є у своїй поетичній генерації тим, хто найсильніше пов’язаний зі своєю молодістю, для кого вона була не лише однією з епох життя, подоланою і закритою після того, як проминула, а великою програмою, маніфестом, за який він узяв на себе повну відповідальність своїм життям і творчістю. Його творчість — це виконання заповіту тієї молодості, яку він прожив повніше, тріумфальніше, зразковіше за інших. Ми бачимо, як рік за роком він переносить у зрілість, у повний розквіт те, що було в ній провіщенням, універсальним, біологічним збуренням, як рік за роком він наповнює й насичує барвою те, що було ескізом, як ярус за ярусом тієї геніальної молодості вростають в обов’язковий і зразковий, репрезентативний творчий вияв.

Сп’яніння свободою, відчуття розкошування від повернення собі у володіння її квітучого тіла! Вєжинський переживає повернення до історичної реальності біологічними категоріями, власним тілом, відшкодованими відчуттями. Входження колективного з примарних сфер позаісторичного існування у живу кров і м’ясо історичного життя набирає тут форми загальної ейфорії, якогось перехлюпування поза свої береги і межі. Біологія є тут символом, транспозицією історичної дійсності. У мікрокосмосі тієї репрезентативної і пречудової молодості свій вираз віднаходить величезний історичний факт: воскресіння державного буття, вираз тимчасовий, поки що оманливий і мерехтливий. Це один бік медалі: крилатий геній свободи, сп’янілий від повернення власного тіла. Минуло двадцять років, перш ніж поет вирізьбив її зворотний бік, перш ніж викував у ній знову обличчя волі, але вже зовсім інше обличчя.